Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

їжу, не вміли пускати кров[359] і послаблювати вперту недугу ванною і потінням, не вміли перев’язуванням голінок та рамен відтягувати до кінцівок приховану в глибині тіла причину хвороби. Тоді не доводилось розглядатися за все новими видами лікарської допомоги, бо й грозило людині якихось там кілька недуг. /23/ А як далеко зайшла нині наша хворобливість! І все це — ті відсотки, які сплачуємо за нашу жагу насолод, що переходять будь-яку міру, будь-який дозвіл. Уяви собі лишень, скільки довкіл кухарів, — і не здивуєшся кількості хвороб. У тінь відступають науки, а наставники вільних мистецтв пильнують порожніх закутів: ні душі тут у наш час! Пустка й у школах філософів та риторів. Зате як гамірно на кухнях! Скільки молоді юрмиться навколо домашніх вогнищ марнотратних ласунів! /24/ Я вже не говоритиму про цілі натовпи нещасних хлопчаків, яких після бенкету чекають у спальні ще інші, ганебніші обов’язки. Не говоритиму про загони молодих розпусників, поділених за племенами та барвою шкіри так, щоб усі були однаково гнучкі, щоб в усіх був однаковий, ще не торкнутий лезом заріст, однакова зачіска, аби між кучерявих не затесався, бува, якийсь із прямим волоссям. Не говоритиму й про юрби пекарів, про стовпище прислужників, які — тільки-но кивнуть їм — тут же розбігаються, аби заставити столи новими наїдками. О праведні боги! Скільки ж то люду вганяє в піт одне лише черево!

/25/ Невже гадаєш, що гриби, ота приємна отрута, не шкодитимуть нишком, навіть якщо відразу не зробили свого діла? Гадаєш, від льоду, який споживаємо серед літа, не твердне печінка? Гадаєш, оте м’яке, що аж розпливається в роті, м’ясо відгодованих на болоті устриць не замулює шлунка? А та привізна підлива, дорогоцінна пасока ядучих риб, гадаєш, не спалює солоною їддю наших нутрощів? А кусні стухлого м’яса, що мало не з самого вогню потрапляють до рота, гадаєш, остигаючи в утробі, не завдають їй шкоди? Якою трійливою гидотою відригується те їдло! Як самі себе ненавидимо, видихаючи перегар учорашнього питва! Знай же: спожите не перетравлюється — гниє. /26/ Пам’ятаю, свого часу багато говорили про потраву, в якій ласун, поспішаючи до своєї загибелі, згромадив усе те, за чим розкішники зазвичай згаюють день: м’ясисті частини венериних і голкуватих молюсків, а також устриць були перекладені м’ясом морських їжаків; зверху лежали очищені від луски та найдрібніших кісточок барбулі. /27/ Вже ліньки їсти все зокрема — різні смаки зводять до одного; що мав робити шлунок, те частково вже зробив кухар. Чекаю, коли подаватимуть таки повністю пережовану страву! Втім, до того вже й не так далеко: облуплено шкаралупу, вийнято кісточки — чи багато лишилось роботи зубам? — «Таж нелегко смакувати кожним окремим наїдком — хай усе подають разом, зведене до якогось одного смаку. Чому маю сягати рукою тільки по щось одне? Хай приходить усе одразу, хай усе, що є окрасою багатьох полумисків, зійдеться і поєднається між собою! /28/ Хай знають ті, хто стверджує, начебто я хизуюсь багатьма стравами, шукаю собі таким коштом слави, — ні, я не хочу, щоб їх розглядали, а щоб розгадали! Що зазвичай подають на стіл окремо, хай тепер буде приховане під однією і тією ж підливою; устриці, морські їжаки, барбулі — все хай і зварене буде впереміш, і подане». — Але й у блювотині їжа перемішана не менше. /29/ Наскільки ті страви складні, настільки й хвороби від них особливі: не якісь окремі, прості, а незрозумілі, різнорідні, різноликі, проти яких і лікарське мистецтво почало зброїтись багатьма засобами, багатьма спостереженнями.

Те саме кажу тобі стосовно філософії. За давніх часів, коли манівці ще не були такими заплутаними, коли блудника могла порятувати звичайна порада, та наука була простішою. Але в часи аж такої зневаги до звичаїв треба випробувати всі можливі засоби. Хай би хоч таким коштом можна було, врешті, перекрити шлях тій пошесті! /30/ Божевілля заволодіває не лише кожним зокрема, в його особистому житті, а й усіма нараз — у суспільному. От ми засуджуємо кровопролиття, деякі вбивства. А війни, винищення цілих народів, що це — славний злочин? Не знають міри ні захланність, ані жорстокість. Проте й вони завдають не такої шкоди, поки крадькома вбиває чи загарбує лиш якась поодинока людина. Але ж нині на жорстокість ідуть за рішенням сенату й народу, і те, що не дозволено в особистому житті, робиться за наказом у житті суспільному! /31/ За такий самий злочин то платять головою, коли він скоєний потайки, то отримують похвалу, коли йшли на нього у вояцьких плащах. Людям, дарма що належать до найлагіднішого виду істот, не соромно втішатися кров’ю ближнього, вести війни й доручати їх продовження дітям, — хоч навіть безсловесні й дикі звірі зберігають між собою спокій. /32/ Перед лицем такого могутнього і всеохопного шалу філософія, ставши складнішою наукою, настільки примножила свої сили, наскільки прибуло їх у тієї сторони, проти якої вона готувалася виступити. Легко було картати поквапних до вина і охочих до вишуканіших страв; не треба було великих зусиль, аби повернути на шлях поміркованості тих, хто лиш трохи від нього відхилився.

/33/ Зараз-от сили, і вправності рук, і мистецтва, що в кожнім

Ділі є вчителем, треба усім!..[360]

Нині з усього хочуть почерпнути насолоду. Жоден порок не тримається своїх меж. Розкіш скочується до захланності. Чесність — у забутті. Що вабить нагородою, те не вважається ганебним. Людину — священну для іншої людини істоту — вбивають уже задля забави та жарту. Кого негоже було навчати мистецтва, як завдавати і приймати удари, того виводять на арену голим і беззбройним: від людини чекають єдиного видовища — загинути.

/34/ За такого звиродніння потрібні сильніші від звичних засоби, які могли б сягнути закоренілого зла; треба вдаватися до філософських засад, щоб викоренити хибні уявлення, які, проникнувши глибоко в душу, стали переконанням. Якщо до тих засад додати ще настанови, розради, спонукання, то вони можуть мати дійову силу; самі ж вони не подіють. /35/ Якщо хочемо, щоб люди завдячували нам своїм порятунком, якщо маємо намір вирвати їх із згубних тенет, то хай вони навчаться розрізняти, що таке зло, а що — добро. Хай знають, що все, окрім доброчесності, може змінювати свою назву — ставати то злом, то добром. Як перший обов’язок тих, хто при війську, — сумлінність, відданість клейнодам, неприпустимість утечі, — після усвідомлення