Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

Зазвичай дають настанови щодо того, як ушановувати богів. Забороняємо засвічувати в суботу ліхтарі, бо ні богам не потрібно світла, ні людей не втішає кіптява. Забороняємо складати вранішні вітання богам і сідати при храмових дверях: усе це — принада для людського марнославства; шанує бога той, хто його пізнав. Не дозволяємо приносити Для Юпітера рушники і щітки, а перед Юноною тримати дзеркало: бог не потребує прислужників. Чому? Бо він сам слугує людському родові, всюди й в усьому готовий бути йому до помочі. /48/ Хай людина й вислухає, якої міри має дотримувати при жертвоприношеннях, наскільки повинна відійти від обтяжливих передсудів, усе ж ніколи не доможеться достатніх успіхів, якщо не складе собі належної думки про бога, — яким він є: таким, що все має, всім наділяє, на все щедрий безкорисливо. Яка причина того, що боги добродійні? Природа. /49/ Помиляється той, хто вважає, що вони не хочуть шкодити: вони й не можуть. Боги ні зазнавати кривд не здатні, ані їх завдавати, адже заподіювати шкоду й терпіти шкоду — пов’язані між собою речі. Кого найвища, незрівнянно прекрасна природа звільнила від небезпек, того й небезпечним не зробила. /50/ Перший вияв шани до богів — визнання їхньої величі, їхньої доброти, без якої й не буває жодної величі; усвідомлення того, що вони — велителі світу, що своєю могутністю керують усім сущим, піклуються про рід людський, а деколи виявляють турботу й щодо окремих людей. Боги не чинять зла і не зазнають його. Щоправда, деколи вони засуджують, і погамовують, і накладають кару, іноді й карають чимось таким, що видається благом. Хочеш уласкавити богів? Будь добрий: найкраще вшанування богів — наслідувати їх.

/51/ Та ось друге питання: як поводитися з людьми? Що тут робимо? Які даємо настанови? Як ощаджуємо людську кров? Хіба аж не надто мало — не шкодити тому, хто б мав отримати від тебе допомогу? Вельми похвальна, що й казати, річ — коли людина є прихильною до іншої людини. То чи повчатимемо, що треба подати руку тому, хто тоне, вказати дорогу тому, хто блудить, а з тим, хто голодує, — поділитися хлібом? Навіщо мені перераховувати все, що треба робити, а чого уникати, якщо можу стисло подати правило, в якому — суть людського обов’язку: /52/ «Все, що бачиш, у чому вміщено цілість божественних та людських речей, — єдине; ми частки неосяжного тіла». Природа привела нас на світ спорідненими між собою, бо з одних і тих самих начатків створила, для однієї й тієї самої мети призначила. Вона вклала в нас взаємну любов, схилила до спілкування. Вона визначила, що таке правильне і що справедливе; з її веління нещасливішим є той, хто чинить зло, аніж той, хто зазнає зла; з її веління людина готова подати руку допомоги іншій людині. /53/ Хай і в нашому серці, й на вустах буде ось цей вірш:

Ніщо людське мені, людині, не чуже[364].

Тримаймося разом, бо ж для того ми народилися! Наша спільнота дуже схожа на склепіння, що завалилося б, якби камені не опирались один на одного, підтримуючи тим самим цілість будови.

/54/ Після міркувань про богів та людей подумаймо, як потрібно користуватися речами. Даремно б ми розкидались настановами, якби попередньо не визначили, який погляд мусимо мати в кожному окремому випадку на вбогість та на багатство, на славу й на ганьбу, на батьківщину і на вигнання. Оцінімо все це зосібна, відкинувши всякі передсуди, й дошукаймося, чим є кожна річ насправді, а не як вона називається.

/55/ Перейдімо до чеснот. Хтось почне наставляти, щоб ми високо цінили розважність, щоб дорожили мужністю і, якщо це можливо, найщиріше горнулись до справедливості. Але він нічого не доможеться, якщо не знатимемо, що таке доброчесність, чи вона одна, чи їх багато; чи вони відокремлені, чи пов’язані між собою, чи, володіючи якоюсь однією чеснотою, ми тим самим володіємо й усіма іншими, і чим вони одна від одної відрізняються. /56/ Ремісник не має потреби досліджувати своє ремесло, з’ясовувати, які його початки, який вжиток, так само, як і мімічному акторові — мистецтво танцю. Кожен, хто те мистецтво представляє, обізнаний з ним, і цього досить, адже воно не охоплює життя в його цілості. Інша річ доброчесність: вона є знанням і себе самої, і всіх інших речей. Щоб її вивчити, треба вчитись у неї самої. /57/ Вчинок не буде правильний, якщо не буде правильним намір, від якого залежить сам вчинок. Намір же своєю чергою не буде правильний, якщо таким не буде і душевний лад, від якого висновується намір. А душевний лад не буде найкращим, поки не збагнемо законів, що керують усім життям, поки не визначимо, яку думку треба мати щодо кожної речі зокрема, і не зведемо тієї речі до того, чим вона є насправді. Спокій випадає на долю лише тим, хто виробив у собі незмінне, стійке судження; всі інші то опускають руки, то знову беруться за своє — все хитаються між тим, що покинули, й тим, чого знову прагнуть. /58/ Яка причина тих хитань? Людська думка: хто її, найхисткішу, взяв замість керма, той не може спостерегти нічого певного. Хочеш завжди хотіти одного й того самого — мусиш хотіти лише того, що правдиве. А до правди годі дійти, не опираючись на певні засади, адже в них — саме життя. Добро і зло, гідне і ганебне, справедливе і несправедливе, благочестиве й нечестиве, чесноти й застосування їх у житті, володіння всім тим, що дає вигоду, добре ім’я і пошана, здоров’я, сила, врода, гострота відчуттів — усе це потребує поцінування. Хай нам буде дозволено знати, що і в якій ціні внести до майнового списку. /59/ Адже ти помиляєшся на кожному кроці: не одну річ оцінюєш вище від її справжньої вартості, та й не на якусь там дрібницю помиляєшся: те, що серед нас найвище цінується, — багатство, впливовість, могутність — варте заледве сестерція! Але ти й не підозрюєш того, поки не придивишся до самої засади, згідно з якою всі ті речі зіставляються й оцінюються. Як ото листки не можуть зеленіти самі по собі — їм треба гілки, якої б вони трималися і з якої б тягли сік, так само й ті настанови: якщо вони самі по собі, то наче всихають — хочуть бути приладнані до науки.