Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/11/ Бо над найвищою сутністю неба й богів міркувати
Зараз почну, до начатків речей всіх пробитися хочу —
Тих, що природа і творить усе з них, і множить, і живить,
І на які вона знов по загибелі все розкладає[356], —
як мовить Лукрецій. Отже, будучи споглядальною наукою, вона має свої засади. /12/ Втім, чи зможе хтось належно виконати те, що треба, коли йому не буде подано способу, який дасть змогу в кожній справі дотримати всіх наших обов’язків? На це не спроможеться той, хто одержав настанови щодо якоїсь окремої, для цього часу, справи, а не щодо цілості. Настанови, коли їх давати частинами, безсилі і, так би мовити, позбавлені свого коріння. Засада — це те, що нас зміцнює, що дбає про нашу безпеку та спокій, — те, що водночас охоплює і підтримує все життя, усю природу. Різниця між засадами філософії і настановами така, як між начатками речей і самими речами: другі залежать від перших, перші — причина і тих других, і взагалі всього сущого.
/13/ «Давня мудрість давала настанови лише стосовно того, що треба робити, чого — уникати, люди ж тоді були кращими. А з’явилися вчені — забракло добрих. Бо та проста й очевидна доброчесність обернулась на темну, вигадливу науку: вчимося сперечатись, а не жити». — /14/ Справді, давня мудрість, надто коли зароджувалася, була, як кажете, невигадливою, подібно до всіх інших наук, які лише з часом набули витонченості. Але ж тоді й потреби не було у вишуканих ліках: у ті часи ще не настільки зросло зіпсуття, ще не так воно розповсюдилося. Простим порокам могли протистояти прості засоби. А нині що сильніші діймають нас удари, то майстернішими мають бути захисні укріплення. /15/ Мистецтво лікування, що полягало колись у знанні кількох трав, якими можна було зупинити кровотечу, домогтись, аби стяглася рана, лиш поступово досягло такого розгалуженого розмаїття. Та й не диво, що менше було клопотів у лікаря тоді, коли люди були ще міцні й кремезні, а їжа — простою, не зіпсованою мистецтвом насолоди. Тільки згодом наїдки стали служити не для заспокоєння, а для подразнення голоду; було винайдено безліч приправ, що збуджували захланність, і те, що для зголоднілих було поживою, стало тягарем для пересичених. /16/ Звідси й блідість, і тремтіння просяклих вином м’язів, і жалюгідніша, бо не від голоду, а від затвердіння худість; звідси нерівна, хистка хода й спотикання, що завжди буває при сп’янінні; звідси піт, що спливає всім тілом, і розбухле черево, що взяло собі погану звичку — впихати у себе більше, аніж спроможне вмістити; звідси розлиття жовчі, зблякле обличчя, нидіння мовби загниваючого зсередини тіла, повикручувані від закостенілих суглобів пальці, здерев’яніння позбавлених будь-якої чутливості жил або, навпаки, постійне тремтіння кінцівок тіла. /17/ Що вже говорити про запаморочення, про виснажливі хвороби очей та вух, про болісні кольки в розпаленому мозку, про вкриті виразками нутрощі — частини тіла, через які випорожнюємось? А незчисленні види лихоманок, які, то раптово вриваючись у наше тіло, лютують у ньому, то вповзають непомітною недугою, то, надходячи, потрясають нас жахом, кидають у дрож геть усе тіло? /18/ Але яка потреба перераховувати тут (їм і так нема рахунку) силу-силенну хвороб, що карають нас за потяг до розкоші?
Вільними від тих напастей були ті, хто ще не розм’якнув у втіхах, хто сам собі наказував, сам собі й слугував. Гартували своє тіло працею і справжнім напруженням сил: утомлені бували бігом, ловами, оранням землі. Дома їх зустрічали їжею, що до смаку лише тим, хто зголоднів. Отож ні на що б не придалось тоді стільки лікарської знадоби — такої кількості всілякого залізяччя, склянок та скриньок. Із простої причини виникала проста хвороба; що більше страв — то більше хвороб. /19/ Подумай лишень, скільки-то всього, перемішавши, пропускає через одну тільки горлянку вибаглива розкіш — пустошителька суходолів та морів! Мусять же ворогувати між собою такі різні наїдки: погано спожиті — погано й перетравлюються, стикаючись у шлунку одні з одними. То хіба ж дивно, що з такої несумісної їжі визрівають щораз інші, мінливі хвороби? Хіба дивно, що та їжа, де зігнано докупи протилежні за своєю природою складники, знову підступає нам до горла? Ось чому наші хвороби такі різноманітні, як і способи нашого харчування. /20/ Найвидатніший лікар, творець тієї науки[357] стверджував, що у жінок ні волосся не випадає, ані не болять ноги. Нині ж вони й лисіють, і на ноги скаржаться. Та це не тому, що жіноча природа змінилась — її, так би мовити, переможено: зрівнявшись із чоловіками в розпусті, вони зрівнялися з ними й хворобами. /21/ Не менше від них забавляються до пізньої ночі, не менше п’ють; не тільки вином, а й олією[358] змагаються з ними; як і вони, вивергають через рот усе, що силоміць увіпхали в переповнений шлунок, а кількість випитого вина вимірюють кількістю виблюваного; як і вони, гризуть сніг — полегкість для розбурханого шлунка. Та й хіттю не поступаються чоловікам: народжені для того, аби лише піддаватися, вони (хай поб’ють їх усі боги та богині!) настільки зневажили у своїй безсоромності природу, що вже й самі ґвалтують чоловіків! То що ж, кажу, дивного, що й найславетніший лікар, найдосвідченіший знавець людської природи зловлений на брехні? Адже стільки тепер маємо хворих на подагру жінок, стільки їх нині лисих! Перевагу своєї статі втратили через пороки і, позбувшись жіночості, покарані чоловічими хворобами. /22/ Давні лікарі не знали, що то значить частіше давати хворому
