Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Отже, повчання потрібні. Потрібний якийсь здорового глузду порадник, аби серед такого галасу, такого сум’яття хибних голосів ти міг прислухатися хоч до того одного голосу. Що то за голос? Той, хто шептатиме тобі на вухо, заглушене криками честолюбців, рятівні слова; той, хто скаже: /60/ «Не варто заздрити тим, кого люд називає великими і щасливими; не варто, чуючи оплески юрби, втрачати душевний спокій та здоровий глузд; не варто цуратися своєї безтурботності, побачивши он того, що ступає, зодягнений у пурпур, серед фасцій: не варто, щоб того, перед ким розчищують дорогу, ти вважав щасливішим від себе — кому ліктор велів зійти з дороги. Якщо хочеш домогтися влади, що була б корисна для тебе, але не обтяжлива для інших, — позбудься пороків! /61/ Можна знайти чимало таких, що пустять з вогнем цілі міста, зрівняють з землею те, що віками було неприступним, що безпечним було впродовж багатьох поколінь, таких, що навергають насип урівень із оборонними вежами, а дивовижної висоти мури проламають таранами та іншими знаряддями. Є чимало й таких, що женуть перед собою загони війська, а вдаривши в спину ворогові, тиснуть на нього щосили і, зрошені кров’ю цілих племен, доходять до великого моря, — але й вони, хоч і перемогли ворога, дали себе перемогти захланності. Ніхто не зумів опертися їхньому натискові, але й вони не змогли вчинити опору марнославству й жорстокості. Їм здавалося, що вони женуть інших, а гнали їх самих. /62/ Нещасного Александра гнала шалена жага спустошення чужих земель — посилала його у щораз нові, невідомі краї. Чи, може, на твою думку, здоровий глуздом той, хто почав ті спустошення від Греції, де був вихований? Той, хто відібрав у кожного, що в того було найкращим: змусив Лакедемон слугувати, Атени — мовчати? Той, хто, не вдовольняючись поверженням стількох держав, що Філіпп або подолав їх, або купив, повалює щораз інші в інших місцевостях, брязкаючи зброєю по цілому світі? Той, чия жорстокість ніде не зупинилась від утоми, — подібна до жорстокості лютих хижаків, які шматують на своїй дорозі більше здобичі, ніж потребує голод? /63/ Уже численні держави він з’єднав в одну, вже греки й перси бояться того самого володаря; вже під ярмом навіть ті племена, які й Дарій не вважав своїми підлеглими. Та він іде далі — за океан, за сонце; обурюється, що мусить звернути свій переможний хід убік від слідів Геркулеса й Лібера, — готується до насилля над самою природою. Втім, він не так поривається йти, як не може стояти на місці — як кинутий у прірву камінь: межа його падіння — дно.
/64/ Так і Гнея Помпея до зовнішніх та громадянських воєн схиляв не розум, не мужність, а безтямна жага оманливої величі. Він рушав то в Іспанію проти військ Серторія, то йшов на морських розбишак, аби запровадити спокій на морях. /65/ Але всім цим він лише прикривав справжню причину своїх дій — поширення власної могутності. Що, скажи, гнало його в Африку, що на північ, що проти Мітридата, що у Вірменію та в усі закутки Азії? Не що інше, як безмежна жага величі, дарма що лиш сам собі він ще не видавався доволі великим. Що підштовхнуло Гая Цезаря до його загибелі, яка стала водночас загибеллю республіки? Звісно, жага слави і почестей, а також нестримне прагнення піднятись над іншими. /66/ Він не міг стерпіти над собою навіть одного, хоча республіка терпіла над собою владу двох. Чи ти, можливо, вважаєш, що Гай Марій, який лиш один раз був консулом (бо лиш одне консульство отримав, інші — вирвав), розгромивши тевтонів і кімбрів, переслідуючи пустелями Африки Югурту, наражався на стільки небезпек лише тому, що його приострожувала мужність? Помиляєшся: Марій провадив війська, а Марія — марнославство. /67/ Такі люди, збурюючи все довкіл, передусім були збурені самі — як ото смерчі, які крутять тим, що захопили у свій вихор, але спочатку крутяться самі й з великим розгоном набігають саме тому, що зовсім не володіють собою. Ставши бідою для багатьох, вони й на собі відчувають згубний подих тієї сили, якою так нашкодили іншим. Не вір, що хтось може бути щасливий чужим нещастям.
/68/ Мусимо переглянути всі ті приклади, від яких аж гуде нам у вухах і ряхтить в очах; мусимо очистити запруджену поганими помислами душу; натомість — впровадити доброчесність. Вона викоренить усе брехливе, що зваблює нас на шкоду правді; вона відмежує нас од юрби, якій так легко довіряємо, і поверне до тверезих суджень. У тому й суть мудрості: повернутися до природи і знов укріпитись там, звідки нас прогнав загальний блуд. /69/ Чимала запорука здоров’я — покинути тих, хто схиляє до божевілля, і якомога далі відійти від того збіговиська, де один одного заражає своїм шалом.
Хочеш пересвідчитися, що це правда, — глянь, як то цілком по-іншому кожен живе про людські очі, а по-іншому — для себе. Самотність сама по собі ще не є наставницею невинності, село ще не вчить ощадливості, але там, де немає ні свідка, ні глядача, там влягаються пороки, а їхній плід — це коли на них вказують, коли до них липне поглядом юрба. /70/ Хто вдягатиме пурпур, коли його нікому показати? Хто, обідаючи десь у закутку, дбатиме, аби посуд був із золота? Хто, прилігши одинцем у тінь сільського дерева, розкладе перед собою все своє розкішне начиння? Немає такого, кому б кортіло попишатися собою лише перед своїми очима, перед очима небагатьох людей чи родичів — усяк розгортає увесь запас своїх
