Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
/36/ «Але чекай-но, — скажуть деякі скептики, — хіба немає людей, які, не вдаючись у філософські тонкощі, стали порядними й досягли чималих успіхів, коряться одним лиш настановам?» — Згода, але ж то особливі, обдаровані щасливими здібностями люди, які на льоту перехоплювали рятівні поради. Подібно до того, як безсмертні боги не навчалися жодної доброчесності, бо повною мірою обдаровані нею від самого початку, адже доброта — частина їхньої природи, так і деякі люди, яким випала така кмітливість, без тривалої науки заволодівають усім, чого переважно треба вчитися і, тільки-но почують про доброчесність, тут же й проймаються нею. Звідси й такі поквапні вони до чеснот або й самі на них щедрі. Щодо інших, повільних і тупих чи обтяжених поганими звичками, то з їхніх душ довго треба зчищати шкідливу іржу. /37/ Зрештою, і схильних до добра скоріше підніме до вершин, і слабшим допоможе, витягне з тенет хибних уявлень той, хто викладе їм засади філософії. А наскільки вони потрібні, можеш пересвідчитися, поміркувавши ось над чим. У кожному з нас закоренилося щось таке, що до одних якихось речей робить нас надто ледачими, до інших — нерозважно поквапливими. Так ось ні того зухвальства не погамуєш, ані нехоті не підострожиш, поки не усунеш їх причин: безпідставного захвату і безпідставного страху. Доки вони володіють нами, доти й повторюй собі, скільки хочеш: «Ось такий твій обов’язок щодо батька, такий — щодо дітей, такий — щодо друзів, а такий — щодо гостей». Хто спробує виконати той обов’язок — того стримає захланність. Хоч би й знав, що треба боротися за вітчизну, — відрадить страх; хоч би й знав, що задля друзів треба не раз натрудитись до десятого поту, зупинить розніженість; хоч би й знав, що найбільша кривда для дружини, — коханка, хіть поведе його манівцями. /38/ Отож марна справа давати настанови, попередньо не усунувши того, що стоїть на дорозі тим настановам, — як марно було б викласти у когось на виду зброю і підсувати її до нього, не розв’язавши йому перед тим рук, аби він міг нею скористатися. Щоб душа мала змогу піти за настановами, які даємо, потрібно спочатку звільнити її з пут. /39/ Уявімо собі людину, яка робить усе як належить; але ж вона не робитиме того постійно, не робитиме з однаковим завзяттям — саме тому, що не знатиме, для чого так робить. Дещо або випадком, або завдяки вправності у тієї людини виходитиме правильно, але в руках у неї не буде мірила, за допомогою якого могла б переконатися, чи справді є правильним те, що робить. Хто порядний з волі випадку, той не може обіцяти, що буде таким постійно.
/40/ До того ж настанови, можливо, вкажуть тобі, що маєш робити, але не вкажуть, як маєш робити, а раз вони того не вказують, то й до чеснот не приводять. Хай хтось, послухавши настанов, зробить те, що належить, — не заперечую; але ж цього не досить: заслуга не в самому вчинку, а в тому, як його вчинено. /41/ Що може бути ганебнішим, ніж розкішний обід, на який пішов увесь вершницький статок? Що аж такою мірою заслуговує цензорської мітки[361] — надто коли тим обідом, як-то кажуть наші ласолюбці-гультяї, хтось догоджає собі самому й своєму генієві? А тим часом навіть найощаднішим людям не дешевше обходились обіди, які вони влаштовували з нагоди свого вступу на нову посаду. Одне й те саме, якщо робиться задля ненаситної горлянки, є ганебним, а якщо для почестей, то не підлягає осуду, бо це вже не марнотратство, а пов’язаний із святкуванням видаток.
/42/ Тиберій-цезар, коли йому принесли в дарунок величезну барбулю (чому б мені тут не подратувати деяких ласолюбців? Кажуть, вона важила близько чотирьох з половиною фунтів), велів віднести її на торговицю й продати, додавши при цьому: «Ну, друзі мої, вважайте мене невігласом, якщо тієї риби не куплять Апіцій або Публій Октавій!»[362] Дійсність перевищила всі його сподівання: ті двоє зчепилися, набиваючи ціну рибі, яку продавав цезар; переміг Октавій: аби товар не потрапив до рук Апіцієві, він виклав аж п’ять тисяч сестерціїв, чим здобув собі нечувану славу серед своїх. Заплатити стільки грошей було ганьбою для Октавія, а не для того, хто купив її раніше, аби послати Тиберієві; втім, я осудив би і його: захопився річчю, якої, на його думку, був гідний лише цезар. /43/ Один хтось сидить біля хворого друга — хвалимо його за те; хтось інший робить те саме з думкою про спадок — він яструб, який очікує на стерво. Ті самі вчинки можуть бути і ганебними, й почесними, залежно від того, чому і як їх здійснюють. Одначе все буде здійснюватися чесно, якщо ми присвятимо себе чесноті і єдиним благом в усіх людських справах вважатимемо тільки те, що з неї випливає. Все інше — благо лиш на один день. /44/ Таке переконання, що стосується всього нашого життя, повинне глибоко увійти нам у душу; його, власне, й називаю основною засадою філософії. Яким буде переконання, такими будуть усі вчинки, всі задуми, а якими будуть вони, таким буде й життя. Хто взявся впорядкувати цілість, тому замало давати іншим лише часткові поради. /45/ Марк Брут[363] у книзі, названій «Про належне», дає багато настанов і батькам, і дітям, і братам. Але ж ніхто не виконає тих настанов як належить, поки не матиме чогось такого, з чим міг би їх зіставити. Тож оберімо собі за мету найвище благо; до нього пориваймося, на нього озираймося у кожному нашому вчинку, у кожному слові, — як мореплавці, що, спрямовуючи біг корабля, сягають оком на якусь зорю. /46/ Життя без мети — блукання. А раз уже не обійтися без мети, то потрібні основні засади. Гадаю, погодишся, що немає нічого жалюгіднішого, ніж людина, яка, вагаючись, то зробить хисткий крок, то боязко відступить. А це траплятиметься з нами в кожній справі, поки не позбудемося того, що спутує, стримує наші наміри, не дає застосувати всі наші спроможності.
/47/
