Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека
Значить, інакше судили боги[372].
/5/ А навіть, — аби навести сильніший, справедливіший вислів, яким ти б упевненіше підтримав свій дух, — тільки-но трапиться щось проти твоїх сподівань, ти щоразу промов до себе: «…краще судили боги». Муж, який саме так налаштував себе, далебі, захищений від будь-якої несподіванки. А налаштує себе так лише тоді, коли замислиться над тим (ще заки те відчує), чого може сягнути мінливість людських справ, — коли на дітей, на дружину, на статок дивитиметься так, мовби не завжди йому судилось їх мати і мовби не став нещасливішим, коли б усе те втратив. /6/ Пригніченою є душа, що тривожиться завтрашнім; нещасний ще перед усіма нещастями той, хто переживає, аби все те, чим насолоджується, залишилося при ньому до кінця. Ні хвилини спокою для нього; зазираючи в майбутнє, втратить теперішнє, що могло б його втішити. Хіба ж не одне й те саме: жаль за чимось утраченим і страх перед утратою? З того, одначе, не висновуй, що я схиляю тебе до байдужості. /7/ Навпаки, чого слід боятися, те відхиляй від себе; що розумом можеш передбачити, те передбачуй; що здатне зашкодити тобі, те май на оці й задовго перед тим, ніж могло б воно трапитися, відверни від себе. Тут чимало тобі допоможе впевненість, а також витривалий, загартований за всіх випробувань дух. Від фортуни вберегти себе може лише той, хто спроможний її витерпіти: у спокійній душі їй не зчинити сум’яття. Але нічого немає ні жалюгіднішого, ні безглуздішого, ніж боятися наперед! Що то за божевілля — випереджувати своє нещастя! /8/ Врешті, аби стисліше подати, що думаю, і виразніше описати тобі тих метушливих, обтяжливих для себе самих людей, таких же нетерплячих у бідах, як і перед ними, скажу: хто страждає раніше, ніж треба, той страждає більше, ніж треба. Ця ж сама слабість, яка не дозволяла такому чекати на біль, не дозволяє йому й оцінити той біль належно. Ця ж сама непоміркованість вимальовує перед ним щастя, яке триватиме вічно, а набутки — не тільки постійними, але й дедалі вагомішими, — от він і забуває про те колесо, на якому обертаються людські долі, сподівається, що лиш його одного втішатимуть постійністю всі випадкові успіхи. /9/ Прекрасно, на мій погляд, сказав Метродор у тому листі, яким він звертається до сестри, що втратила надзвичайно обдарованого сина: «Смертним є всяке благо смертних». Він говорить про ті блага, яких усі домагаються, бо справжнє благо — мудрість, доброчесність — не вмирає: воно певне й непроминальне. Ось воно — єдине безсмертне благо, що випало на долю смертним. /10/ Але люди настільки зухвалі, настільки забувають, куди вони йдуть, куди, мов бистриною, відносить їх кожен день, що дивуються кожній своїй втраті, дарма що котроїсь днини їм доведеться втратити все нараз. Усе, що тебе записує в господарі, — у тебе, але не твоє: чи може в немічного бути щось міцне, у крихкотілого — вічне й незламне? Гинути і втрачати однаково потрібно. І власне у тому, якщо зрозуміємо цю потребу, — наша розрада. Спокійно споглядай на все, що відходить від тебе, бо й тобі доведеться відійти.
/11/ Чим же можемо зарадити собі в тих утратах? А тим, що триматимемо втрачене в пам’яті, не дозволимо, щоб разом з ним пропав і плід, який ми отримали від нього. Чим володіємо, те може бути відібраним, чим володіли, того вже не відбереш ніколи. Вельми невдячний той, хто, втративши, вже не почувається зобов’язаним за отримане. Випадок може відібрати нам будь-що, але при нас залишається користь, яку приносило втрачене; ми ж і її занапащаємо несправедливістю наших нарікань.
/12/ Скажи собі: «З усього того, що видається жахливим, немає нічого нездоланного. Чимало людей вже перемогли щось одне: Муцій — вогонь, Регул — хрест, Сократ — отруту, Рутилій — вигнання, Катон — смерть од меча; треба ж і нам що-небудь перемогти! /13/ А ще скільки людей зуміло зневажити те, що приваблює юрбу подобою краси і щастя! Фабрицій[373], будучи вождем, відкинув багатства, будучи цензором, — засудив їх. Туберон визнав, що вбогість гідна і його, і Капітолію, коли, користуючись на громадській учті глиняним посудом, показав, що людина повинна задовольнятися тим, чим усе ще послуговуються боги. Батько Секстій, покликаний від народження займатись державними справами, не прийняв від божественного Юлія[374] тоги з широкою облямівкою, бо розумів: усе подароване може бути відібране. Спроможімось і ми на якийсь небуденний вчинок! Будьмо й ми серед зразків! /14/ Чому занепадаємо духом? Чому зневірюємось? Що можна було звершити колись, те й нині може бути звершене. Тільки очистімо душу і йдімо вслід за природою, бо хто відхилиться від неї, той мусить жадати, мусить боятися, мусить слугувати випадковим речам. Ще можна повернутись на просту дорогу, ще можна відновити колишню цілісність. Відновімо ж її, аби могти стерпіти біль, хоч би в який спосіб увірвався він у наше тіло, аби могти сказати фортуні: «Ти маєш справу з мужем. Хочеш перемогти — шукай собі когось іншого!»[375]
/15/ Такими й схожими бесідами пом’якшується дошкульність болячки, і я, далебі, зичу йому, щоб вона втихомирилась, щоб або загоїлась, або залишилась, якою є тепер, і старілася разом з ним. А втім, я спокійний щодо нього; йдеться радше про нашу шкоду, у нас же смерть може забрати такого незвичайного старця! Бо сам він сповнений прожитим і, якщо й жадає якоїсь додачі, то не з огляду на себе, а лише з огляду на тих, кому він корисний. Вже тим самим, що живе, він виказує нам свою щедрість. /16/ Інший давно поклав би край тим мукам. Він же вважає однаково ганебним як утечу від смерті, так і втечу в лоно смерті. — «То як це? Не відійде з життя, навіть коли обставини схилять до того?» — Чому ж ні, — якщо вже нікому не зможе
