Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

бути корисний, якщо, окрім свого страждання, нічим уже не зможе займатися? /17/ Ось що означає, мій Луцілію, вчитись філософії у самій дії і вправлятись у ній на справжніх зразках: бачити, яку мужність виявляє розважлива людина супроти смерті, коли та підступає, і супроти болю, коли він пригнічує! Як треба діяти, мусимо вчитись у того, хто діє. Досі ми пускали в хід лише докази: чи хтось може протистояти стражданням, чи близька смерть може поставити на коліна й сильного духом? /18/ Але що тут слова? Гляньмо, як це відбувається насправді! Ні смерть не робить його хоробрішим проти болю, ані біль — проти смерті: покладаючись тільки на себе, він протистоїть і одному, й іншому. Бо ж ні надія на смерть не додає йому витривалості у стражданнях, ані відраза до страждань не заохочує його до смерті, їх він терпить, на неї — чекає.

Бувай здоров!

Лист ХСІХ

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Надсилаю тобі листа, якого я написав Маруллові[376], коли він утратив свого маленького сина і — ширилася чутка — не по-чоловічому ту втрату переносив. У тому листі я не тримався свого звичаю — не вважав за потрібне м’яко промовляти до того, хто заслуговує радше дорікання, ніж розради. До людини пригніченої, яка важко переносить велику рану, варто бути поблажливішим, аби вона могла насититись або принаймні вилити зі сльозами перший натиск болю; хто ж поклав собі побиватися, тих треба тут же осмикнути, повчити їх, що й у сльозах буває чимала частка глупоти.

/2/ Чекаєш розради? Прийми докори! Надто вразливо ти переживаєш смерть сина. А що б ти робив, утративши приятеля? Відійшов із життя син зовсім маленький, з яким ще зарано було пов’язувати якісь надії: пропала якась там окрушина часу. /3/ Шукаємо собі причин для страждання і пориваємося навіть несправедливо нарікати на фортуну, начебто вона не подавала нам причин для слушних нарікань. А мені, далебі, здавалося, що тобі вистачить мужності ставити чоло й поважнішим бідам, не кажу вже про ось такі тіні бід, від яких люди вже просто звикли стогнати. Навіть коли б од тебе відійшов приятель, що є найбільшою з утрат, то треба було б докласти зусиль, аби більше радіти з того, що в тебе був такий приятель, аніж плакати над тим, що ти його втратив. /4/ Але люди переважно не враховують, скільки вони скористали, як багато зазнали радості. І в тому їхньому смуткові, окрім іншого, поганим є те, що він не тільки зайвий, а й невдячний. Бо що ж виходить: ти мав такого приятеля — і прахом пішли всі твої труди? Стільки років приятелювання, така прив’язаність, таке взаєморозуміння у спільних заняттях — і все це ніщо? Разом із приятелем несеш на кладовище й приязнь? Чому ж тоді плачеш, що він відійшов од тебе, якщо не маєш користі з того, що він був при тобі? Вір мені: ті, кого ми любили, навіть якщо якийсь випадок забере їх, чималою часткою свого єства залишаються надалі з нами. Час, який проминув, — це наш час; що було, те — у найбезпечнішому місці. /5/ Покладаючи надії на прийдешнє, ми не вміємо бути вдячними за отримане, — начебто прийдешнє, щойно навідавши нас, тут же не переходить у минуле. Хто втішається лише теперішнім, той надто вузько розуміє користь від усього, з чим стикається, адже втіху може нам постачати і прийдешнє, й минуле: одне — очікуванням, хоч воно сумнівне, може й не настати, друге — пригадуванням, яке вже не може бути незбутнім. То що ж то за така дурість — позбавляти себе чогось найпевнішого? Задовольнімося ж тим, що вже почерпнули, — якщо черпали, бува, не дірявою душею, крізь яку тікає все, що лиш у неї потрапило.

/6/ Не врахувати тих, хто без сліз ховав своїх замолоду померлих дітей, хто від похоронного вогнища одразу ж повертався до сенату чи брався до якогось іншого громадянського обов’язку, одне слово, тут же брався до діла. І цілком слушно: адже, по-перше, зайве побиватися, раз нічого слізьми не виправиш; по-друге, несправедливо нарікати на те, що одному трапляється, інших — чекає. Врешті, який глузд у тих голосіннях, якщо того, хто відійшов, і того, хто його оплакує, відділяє мізерний проміжок часу? Вже хоча б тому нам належить бути стриманішими, що самі йдемо услід за тими, кого ми втратили. /7/ Глянь, як стрімко летить час; подумай, наскільки короткою є відстань, яку з таким поспіхом перебігаємо; придивись до людського роду, що валом, з такими нікчемно малими, хоч начебто й дуже великими проміжками, рухається до однієї і тієї ж риси, — і погодишся: кого вважаєш загиблим, той лиш випередив тебе. То що, кажу, може бути безглуздішим, аніж плакати над тим, хто скоріше ступив на ту дорогу, яку й сам мусиш відміряти? /8/ Чи хтось оплакує подію, про яку добре знав, що вона колись станеться? Хто ж не думав про смертність людини, той сам себе одурював. Чи хтось плаче над тим, про що сам же говорив, що воно не може не трапитися? Хто нарікає, що той чи інший чоловік помер, той, виходить, нарікає, що небіжчик був людиною. Усіх нас в’яже та сама умова: кому випало народитися, тому залишається померти. /9/ Різнять нас проміжки, зрівнює — вихід. Що між першим днем і днем останнім — те мінливе й непевне; якщо його міряти труднощами, то воно довге й для хлопчини, якщо швидкоплинністю — то коротке й для старого. Все тут хистке й оманливе, не постійніше, ніж будь-яка погода; все обертається, мов у потоці, й волею фортуни переходить у щось протилежне, і в тому крутежі людських справ для кожного з нас є лиш одне певне — смерть. Але всі нарікають саме на те одне, в чому ніхто ще не зазнав омани.

— «Але ж він помер, будучи хлоп’ятком!» — Не говоритиму про те, що в кращому становищі той, хто віджив своє скоріше. Перейдімо до того, хто зістарівся. Чи набагато він переважив дитину? /10/ Уяви собі незглибимий обшир часу, охопи думкою всесвіт, а тоді зістав із тим безміром те, що називаємо віком людини, — побачиш, що то за крихта те, чого прагнемо, що намагаємося примножити. А скільки з тієї крихти припадає на сльози, скільки на турботи! /11/ Скільки — на смерть, жадану не раз