Моральні листи до Луцілія - Луцій Анней Сенека

ще перед тим як вона прийде! Скільки — на недуги, на страхи! Скільки займає незрілість, скільки — надаремні, нікчемні літа! Половину з того — просипаємо. Додай важку працю, скорботу, небезпеки — і зрозумієш: навіть у найдовшому людському віці для життя залишається дуже мало часу. /12/ То хто погодиться з тобою, що не краще тому, кому пощастило скоро повернутися і пройти свій шлях ще перед утомою? Життя — це ні добро, ні зло: у ньому — лише місце для добра і для зла. Отож твій син втратив змогу хіба що кинути жереб, який найімовірніше випав би для нього не вельми вдало. Він, щоправда, міг би стати скромною, розсудливою людиною, а під твоєю опікою, може, й сформувався б у щось краще, але (чого боятися маємо більше підстав) він міг би стати подібним до багатьох. /13/ Глянь на тих молодиків, що їх викинула марнотратність із найдостойніших домів на арену; глянь на інших безсоромників, що потурають і своїй, і чужій хіті, для яких що не день — то пиятики, що не день — то якийсь голосний бешкет, — і тобі стане ясно, що боятися тут належало б набагато більше, ніж сподіватися. Ти не повинен, отже, вишукувати собі причини для журби і своїм обуренням додавати гіркоти буденним прикрощам. /14/ Не закликаю тебе зібратися з силами й звестись на ноги: я не такої поганої думки про тебе, аби вважати, що в цьому випадку мусиш закликати всю свою мужність. Це ще не біль — радше легкий укус; ти сам допроваджуєш його до болю. Чималих, бачу, успіхів сягнула філософія, якщо ти своїм мужнім духом ось так побиваєшся за хлоп’ям, якого дотепер більше знала годувальниця, аніж батько!

/15/ Гадаєш, я закликаю тебе до безсердечності, хочу, щоб під час похорону в тебе було кам’яне обличчя, щоб не здригнулась душа? Звісно, ні. Це вже не мужність, а нелюдяність — на похорон найближчих людей дивитись так само, як дивився на них при житті, не зворушитись, коли їх уперше відривають від тебе. Та припустімо, що все це я тобі забороняю — дещо попри заборону відбудеться мимоволі: хоч як не стримуй себе, сльози все одно проллються, а пролившись, полегшать душу. /16/ До чого веду? Дозвольмо їм проливатись, але не наказуймо їм, щоб проливались. Хай стільки їх ллється, скільки витисне туга, а не скільки того вимагає наслідування. Нічого не додаваймо до справжньої скорботи і не примножуймо її, рівняючись на чужий приклад. Більше болю вимагає показ, аніж сам біль. Чи багато таких, хто печалиться лише для себе самого? Стогнуть голосніше, коли їх хтось чує, а коли на самоті, то одразу стають тихими й спокійними; та варто їм когось побачити, — знову вибухають плачем. Тоді-то й пробують рвати на собі волосся, хоч самотою, коли ніхто не перешкоджав, могли б зайнятись цим свобідніше; тоді-то й накликають на себе смерть, тоді-то й падають ницьма біля ліжка. Без глядача влягається біль. /17/ Тож і тут, як і в усіх інших справах, невідчепно тримається нас та сама хиба: поводимося за зразком багатьох, беремо до уваги не те, як треба чинити, а те, як інші звикли чинити в таких випадках. Відходимо від природи, покладаємося на люд, від якого в жодній справі не слід чекати чогось доброго, який і тут, як і в усьому іншому, виявляється вкрай хистким провідником. Побачить стійкого в своєму горі мужа — й називає його безбожним і здичавілим; побачить когось іншого, хто, знепритомнівши, окрив собою дороге йому тіло, — і вже він для нього розніжений, безвольний. /18/ Тому-то в усьому мусимо брати за мірку розум. Немає нічого безглуздішого, ніж прагнути слави для свого смутку і чекати похвал за свої сльози. А вони, гадаю, у мудреця або власною силою добуваються назовні, або він їм дозволяє проливатися. Поясню, в чому тут різниця. Коли нас уразить перша звістка про невблаганну смерть, коли підтримуємо тіло, яке з наших обіймів перейде прямо у вогнище, тоді сльози витискує природна потреба: підштовхнутий болем дух, потрясаючи і все наше тіло, і вічі, зрушує й виганяє прилеглу до них вологу. /19/ Власне ці, мовби витиснені, сльози спливають мимо нашої волі. Є інші, яким ми самі даємо вихід, — коли знову й знову спливають на пам’ять постаті тих, кого ми втратили. Є щось солодке в тому смуткові[377], — коли пригадуємо милі бесіди, веселе спілкування з тими, хто відійшов, їхнє щире ставлення до нас. Тоді-то й зволожуються нам очі, мовби від радості. Ось цим сльозам ми потураєм, а ті перші перемагають нас. /20/ Тож немає потреби чи то стримувати, чи, навпаки, витискувати з очей сльози задля тих, хто сидить чи стоїть довкола нас. Можеш плакати, можеш перестати плакати — ні одне, ні друге ніколи не буде настільки ганебним, як робити це вдавано. Хай сльози течуть самовільно. Адже просльозитися можуть навіть спокійні, врівноважені люди. Бувало, нітрохи не применшуючи гідності мудреця, сльози спливали так мірно, що не бракувало їм ні лагідності, ні гідності. Можна, кажу ще раз, піддаватися природі, не втрачаючи поваги. /21/ Я бачив гідних шани людей, коли вони ховали своїх близьких. Усі їхні обличчя випромінювали любов без тіні розпачу; не було там нічого такого, що не йшло б од щирих почуттів. Є і в печалі своєрідна краса. Її, власне, й повинен оберігати мудрець. Як в усьому іншому, і в сльозах є межа, поза якою — вже надмір. Тільки у непоміркованих людей і радість, і горе наче вихлюпуються з грудей.

/22/ Що неминуче, те приймай спокійною душею. Що ж бо сталося неймовірного, що небувалого? Скільки-то людей, поки пишу ці рядки, залагоджують похоронні справи! Для скількох покійників купують поховальне вбрання! А як багато люду тужитиме після тебе! Тільки-но подумаєш, що він був хлоп’ятком, тут же подумай і про те, що він був людиною, а їй, знаєш сам, не обіцяно нічого певного, і доля не конче доводить її до похилого віку — може відступити, хай лишень заманеться. /23/ А зрештою, говори про свого синочка за кожної нагоди, і як тільки можеш, ушановуй пам’ять про нього. І що менше в ній буде гіркоти, то частіше вона повертатиме тобі його образ. Ніхто ж не квапиться на зустріч із чимось тужним, тим паче — з самою тугою. Якщо ти з насолодою слухав його щебетання, його, хай і