Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
— Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Сказав він і їй.
— Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
— Добре, нагадаю.
Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться — стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
— Куди ти, — каже, — Трьом-сину Борисе, йдеш?
— Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
— Я ж, — каже, — сину, його мати!
Він їй розказав:
— Бачив я, — каже, — солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає— ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають — вона ротом зіпає.
Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
— Що мені, сину, снилося!
— А що, мамо?
— Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
— Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.
– І ще мені, сину, що снилося.
— А що, мамо?
— Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
— Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
– І ще що мені, синку, снилося.
— А що?
— Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
— Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
– І ще що мені, синку, снилося.
— Що?
— Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
— Еге! За шинкарство — найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
– І ще що мені, синку, снилося.
— Що?
— Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
— Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
– І що ще мені, синку, снилося.
— Що, мамо?
— Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
— Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде — я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.
От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.
Їде він назад. Лежить кит-риба.
— А що, нагадував?
— Казало, — відповідає, — якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.
Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.
— А що, нагадував про мене?
— Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.
— То я, — каже, — не буду поспішатися.
Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
— А що? Нагадував про нас?
— Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
— Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
— А що? Нагадував?
— Нагадував. Казало сонце — як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
Вони сказали, що пожертвують — зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
— Чи нагадував?
— Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
Вони викопали, сад почав родити.
Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.
Нещасний Данило
Був собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив — все, що не заробить, так як за водою і піде. Нічого в нього нема. От і найнявся він до чоловіка:
— Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
— Ну, — каже, — завтра піду скошу, то це мені і буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
— Піду, — каже, — ще де в другім місці наймусь.
Приходить до другого хазяїна:
— Візьміть мене, — каже, — на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, — думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки і розірвали лоша. Плаче він:
— Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а у того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто і не рушив одвіку.
— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.
Став він служити, став той камінь мінятися, стали по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло і стягло той камінь.
Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
— Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він,