Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

А він до неї і гиготить:

— Ти, — каже, — дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.

Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.

Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:

— Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.

Та як глянула:

— Е, — каже, — це моя погибель, треба її зрубати!

— Що ти, як можна, сама лучча в саду краса — та зрубати.

Все одно:

— Зрубай!

Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:

— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.

— А ти, — каже, — дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.

Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.

От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувся чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.

— А пливи, — каже, — сюди!

Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.

— А де тут така-то дівчина?

Показали йому.

— Ну, — каже, — ти мене вдруге на світ народила.

Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив’язав і розметав.

Золотоволосий хлопець

Був на світі цісар, що не мав дітей. У палаці товкся усілякий люд — придворні, посли й гості, — але палац здавався цісареві порожнім, як мужицька стодола на початку літа. Щоб забути про свою гризоту, цісар тікав у ліси, ходив на полювання.

Одного дня набрів на хатину. Там жила якась жінка — ще не стара, але й не молода. Цісар спитав її:

— Сама живеш?

— Сама.

— А діти де?

— Розійшлися по білому світу.

— А у мене не було дітей. І нема мені життя без них.

— Як твоя величність дуже хоче, я можу постаратися, що вони в тебе будуть.

— А як ти це зробиш? — поцікавився цісар.

— Знаю таку знахарку, що має всяке зілля. Та треба купу грошей.

Цісар засунув руку до кишені й вийняв жменю золота. Дав жінці й сказав:

— Як роздобудеш того зілля, від якого у моєї жінки народиться дитина, дістанеш ще більше.

— Приїдь через рік.

Цісар скочив на коня й поїхав додому. А жінка — до знахарки. Кинула на стіл золота і розповіла, що їй треба. Знахарка сказала:

— Я знаю таке зілля. У цісарському саду росте яблуня, а на ній — шість яблук: троє низько, а троє — трохи вище. Зірви їх і дай з’їсти цісаревій жінці.

Жінка пішла у цісарський сад. Там справді була яблуня, а на ній — шість яблук. Зірвала їх і сховала в пазуху.

«Нема дурних, — подумала жінка. — Цісарева хоче висиджуватися й вилежуватися у своїх палацах, а я маю дбати, аби у неї були діти? Я їй не дам ні одного яблука. Усі з’їм сама!..»

І з’їла три яблука, а три кинула коняці. До року жінка народила хлопчика із золотим волоссячком, а коняка — лошачка із золотою гривою й хвостом.

І ось приїхав цісар. Подивився на файного хлопчика й спитав:

— Це твій?

— Мій…

— А де мій?

— Нема. Знахарка сказала, що твоя жінка персона вищого коліна. Для неї треба зілля трирічної давності.

— Най буде так, як кажеш, — погодився цісар. — Але коли твій хлопець підросте, то присилай його до мене: він повинен жити в цісарському палаці, бо у нього — золоте волосся.

А син ріс дуже швидко і через три роки став уже великим. Мати вирядила хлопця до цісаря в столицю разом з лошачком. Там жив у покоях, проходжався садом. Усі його полюбили. Цісар більше не хотів ніякого сина і якось сказав хлопцеві:

— Називай мене татом, бо в тебе нема тата. Як умру, то лишу тебе цісарем.

Але вибухла війна із сусіднім королем. Цісар із своїм військом подався воювати. Тим часом його жінка знайшла собі любаса. Хлопець усе то видів і ходив зажурений. Любас троюдив цісареву, аби зігнала хлопця з цього світу. Нарешті сказав:

— Я вмію зробити так, що як рудоволосий сяде на своє ліжко, то зразу в порох розсиплеться!

Ось хлопець увійшов до стайні, до свого лошачка.

— Чому ти невеселий? — спитав лошачок.

— Як мені веселитися, коли бачу, що цісарева обдурює цісаря — вона знається з лихим чоловіком.

— Це правда, легіню. Той чоловік — лихий: хоче тебе згубити.

— Ов! Це є зле — а що маю робити?

— Не сідай на своє ліжко.

— Дякую тобі, конику, за добру пораду.

Золотоволосий увійшов до палацу. В кімнаті кинув пояс на ліжко. За одну мить із нього стала купка попелу. Цісарева і її любас вдень і вночі шепталися, як загубити хлопця. А золотоволосий знову пішов до лошачка і той попередив:

— Коли будеш іти до палацу, то набери на руку дров. Перед дверима крикни, аби отворили. Сам не отворяй…

— Дякую тобі, конику, за добру пораду.

Золотоволосий набрав на руку дров, підійшов до палацу і гукнув:

— Егей! Отворіть!

Та ніхто не відчиняв. Хлопець трохи постояв, кинув на двері дровами, а з них за одну мить стала купа попелу.

Цісарева та її любас уже й місця собі не знаходили. Рвали волосся на голові, та не могли придумати, як згубити хлопця.

А тим часом цісар переміг короля й вернувся додому.

Любас сказав цісаревій:

— Подряпай собі личко, відтак ляж у ліжко й стогни, як перед смертю. Коли зайде цісар і спитає, що з тобою сталося, то скажи на хлопця, що він тебе побив.

Цісарева упилася нігтями у своє лице й подряпала його до крові. Відтак лягла в ліжко й почала стогнати:

— Ой, побив мене лайдак, подряпав до крові! Ой-йой, покличте цісаря, бо я умираю…

Цісар прибіг до покою.

— Що з тобою, жіночко?

Цісарева скривилася й каже:

— Мене побив твій приймак, той рудоволосий. Він — чистий розбійник.

Цісар дуже розгнівався. Де ж видано, де чувано, аби якийсь шмаркач бив вельможну пані?!

— Завтра я його повішу! — крикнув розлючений монарха.

Потім покликав трьох катів і наказав їм:

— До ранку зробіть шибеницю,