Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

— Куди йдеш?

— До вашого царя доньку сватати! — сказав Єруслан.

— Ні, до нас ти не пройдеш. Нікого не пропустимо, ані пташки.

— А я пройду!

— Тоді давай мірятися силою.

Єруслан говорить:

— Розбіжися і вдарся у мене. Якщо зіб’єш мене з коня — можеш мені відрубати голову.

Розбігся Івашко, вдарився в Єруслана, а той і не ворухнувся.

— А тепер держися, бо я розбіжуся, — каже Єруслан.

Він розбігся, вдарився у витязя і збив його з коня. Єруслан відтяв Івашкові голову. Бачать люди, що в їхню державу зайшов незнайомець, але мовчать, нічого не кажуть, якщо його пропустили витязі. Приїхав до царя.

— Чого ти сюди прийшов? — питає його цар.

— Я хочу вашу доньку за жону.

І цар не посмів нічого казати. Справили весілля і живуть. Жінка завагітніла.

Згадав Єруслан, що йому би треба йти до батька. І каже він до жінки:

— Я йду до свого нянька і повернуся через один рік і один день.

Вона не пускає:

— Куди ти йдеш, у нас скоро буде дитина, а ти мене лишаєш саму!

— Мушу йти.

Зібрався і пішов. Але пішов не тою дорогою, якою було треба. При дорозі знайшов велику корчму. Там гостилися витязі, а прислужувала їм Дівка-Чорнявка. Сів Єруслан за стіл, аби й собі трохи поїсти й випити. А дівка його дуже полюбила і не хоче його відпускати. Коли хотів вийти, вона зробила мур висотою від землі до неба…

А тим часом жінка Єруслана народила сина. Хлопець зразу зіскочив на землю і почав ходити. Побачив він дітей, що йшли зі школи. Питає:

— Мамко, що ото за діти?

— То школярі.

— Мамко, пусти й мене до школи.

— Тобі, синку, ще не час. Діти йдуть до школи у сім років, а тобі лише чотири дні.

Хлопець пішов сам. Сів на лавку і сидить. На перерві діти скачуть, граються, а він не сміє, бо вже чув од матері, що людські діти — слабосильні. Але діти почали корити його, що він безбатченко. Хлопчина розплакався. Повернувся, плачучи, додому, а мати питає:

— Чому плачеш, синку?

— Плачу, бо діти називають мене безбатченком. Скажіть мені правду — є в мене нянько або ні?

– Є, синку, є, але пішов до діда й казав, що повернеться через один рік і один день.

— Я йду, мамко, шукати його.

— Не йди, сину. Ти ж його не знаєш, і якщо десь натрапиш на нього — почнете боротися, і він тебе уб’є.

— Я мушу піти, бо як не піду, то переб’ю тих хлопців, котрі називають мене безбатченком.

Тоді мати каже:

— Раз так, то візьми перстень. На ньому написано прізвище нянька і моє. Якщо натрапиш десь на нянька, то побачить перстень і не вб’є тебе.

Зібрався хлопець і пішов прямо тією дорогою, що і його батько. Як підійшов до корчми, то побачив, що туди не можна пройти, бо високим муром огороджена. Дівка-Чорнявка помітила хлопця і каже одному витязю:

– Іди й передай йому, хай зайде сюди.

Пішов витязь і питає:

— Що ти, хлопче, тут хочеш?

— Хочу пообідати.

— Чому ж не заходиш? Ось корчма — там місце для обіду.

— А я туди не хочу.

Посперечалися, і хлопець убив витязя. А Дівка-Чорнявка послала ще одного. Хлопець убив і того. Тоді Дівка-Чорнявка послала Єруслана. Вийшов він до хлопця і питає:

— Що ти тут шукаєш?

— Хочу пообідати.

— Та не бачиш дверей до корчми?

— Бачу, та не хочу туди йти.

— Чому так кострубато говориш зі мною?

— Бо так хочеться.

— Ну, давай силу пробувати. Розбіжися і вдарся у мене.

Хлопець розбігся з усіх сил, вдарився у витязя, але той не впав. Тоді розбігся Єруслан, вдарився у хлопця і збив його з ніг. Витяг шаблю й хоче відрубати йому голову. Хлопець схопив рукою за шаблю, і Єруслан побачив на його пальці перстень, а на перстені — своє прізвище.

— Пусти шаблю, я не відрубаю тобі голову.

Хлопець відпустив, а Єруслан питає:

— Чий то перстень?

— Мамка мені дала.

Так вони впізнали один одного. Зібралися і пішли додому.

Та й казка скінчена.

Трьом-син Борис

Як був собі чоловік та жінка — та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел — украв ту дитинку та й поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат — слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:

— Брати! Щось кричить — людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!

Пішли й знайшли того хлопчика — дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім’я дати. Як нас три брати, дамо йому ім’я: Трьом-син Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:

— Я хочу, батьки, від вас іти.

Вони питають його:

— Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?

— Не хочу, — каже, — нічого у вас. Дайте мені коника.

— Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!

— Ні, — каже, не хочу. Дайте мені маленького коня.

— Ну, бери.

Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати — дізнатися.

— Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!

Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.

— Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, — відказав коник. — Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.

Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:

— Візьму це перо.

— Ні, — каже коник, — не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.

Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.

Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, — так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:

— Ти, — каже, — до коней щось знаєш, що вони стали гарні.

Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в