Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
— Він, — кажуть, — не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.
От цар його й покликав до себе:
— Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?
— Дістав, — каже.
— Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш — мій меч, а тобі голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.
— Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? — питає лоша.
— Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.
— А що, — каже, — я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.
От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:
— Гляди, як нап’ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати — отоді лови!
Він її так і накрив, а вона й кричить:
— Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.
Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.
Стільки там було у тім палаці, — та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:
— Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.
Покликав його цар до себе:
— Дістав ти, — каже, — із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:
— Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
— Як мені не плакати, коли загадав цар загадку — таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
— Яку?
— Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.
— А що? Я тобі казав — не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди — скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
— Ах, яка я собі гарна!
Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
— Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
— Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, — щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
А цар каже:
— Як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!
Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
— Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
— Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
— Яку?
— Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
— Піди ж, — каже, — скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.
Цар дав. От кінь і каже:
— Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти — хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.
От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть — кланяються:
— Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
Трьом-син Борис і каже:
— Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
Вони мотнулись усі: те — одно, а те — двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
— Не пускай, ще нема однієї намистинки!
От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
— Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
— Чого ти плачеш? — питає кінь. — Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
— Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
— Піду, — каже, — до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
— Нагадай же там, — кажуть, — і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
— Добре, нагадаю.
От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
— Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
— Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
— Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
— Нагадай там, — кажуть, — і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
— Добре, нагадаю.
Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
— Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
Він сказав.
— Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
— Добре, нагадаю.
Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче