Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

— Він, — кажуть, — не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.

От цар його й покликав до себе:

— Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?

— Дістав, — каже.

— Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш — мій меч, а тобі голова з плеч!

Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.

— Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? — питає лоша.

— Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.

— А що, — каже, — я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.

От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:

— Гляди, як нап’ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати — отоді лови!

Він її так і накрив, а вона й кричить:

— Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.

Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.

Стільки там було у тім палаці, — та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:

— Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.

Покликав його цар до себе:

— Дістав ти, — каже, — із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!

Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:

— Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?

— Як мені не плакати, коли загадав цар загадку — таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!

— Яку?

— Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.

— А що? Я тобі казав — не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди — скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.

Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:

— Ах, яка я собі гарна!

Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:

— Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.

Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:

— Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, — щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.

А цар каже:

— Як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!

Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:

— Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?

— Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.

— Яку?

— Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.

— Піди ж, — каже, — скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.

Цар дав. От кінь і каже:

— Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти — хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, а ти не давай, поки намиста не поприносять усього.

От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть — кланяються:

— Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!

Трьом-син Борис і каже:

— Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.

Вони мотнулись усі: те — одно, а те — двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:

— Не пускай, ще нема однієї намистинки!

От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.

Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:

— Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?

Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:

— Чого ти плачеш? — питає кінь. — Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!

От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:

— Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?

— Піду, — каже, — до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.

— Нагадай же там, — кажуть, — і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.

— Добре, нагадаю.

От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:

— Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?

— Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?

— Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?

От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.

— Нагадай там, — кажуть, — і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?

— Добре, нагадаю.

Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.

— Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?

Він сказав.

— Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?

— Добре, нагадаю.

Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче