Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки

— Ну, братику, а де твої руки?

— Немає.

— Зараз будуть!

Помазав Єруслан Тимкові культяпки цілющою й живлющою водою — і стали в Тимка руки. Єруслан йому сказав:

— Бери собі царівну за жінку, а я піду геть.

Вийшов на одне поле. Побачив чоловіка, який пас свиней. Підійшов ближче і впізнав у ньому короля, якого він женив. А король його не впізнає.

— Що ти тут робиш? — спитав Єруслан. — Чому пасеш свині? Ти ж король!

— Так, я король, багатий, а пасу свині. Мушу пасти, бо знайшла мене біда. Один витязь, Єруслан Лазарович, висватав за мене кляту витязьку, а вона йому за те відрубала ноги, і він загинув, а мене примусила пасти свої свині. У дворі поставила три шибениці: як прижену свиней зарано — повісять, якщо якусь загублю — теж повісять.

Єруслан каже:

— Чи є в тебе гроші?

— Трохи є.

— Тоді йди до міста і купи три залізні прути.

— Не можу йти, бо свині погубляться.

— Не бійся, я їх попильную.

Пішов король плачучи. Купив прути і приніс. Помахав прутом Єруслан і каже:

— Добрий. А тепер жени свиней додому.

— Не жену, бо мене повісять.

— Не бійся, не повісять, лиш жени.

Пішли через поле. А там була вода, а через воду міст. Як вийшли на міст, стала одна велика свиня поперек моста і не пускає інших.

— Чому ця свиня не пускає інших? — питає Єруслан.

— Чекає, бо на мості я кожний раз мушу поцілувати її в рийку.

Єруслан каже:

— Тепер піду й поцілую я.

Схопив свиню за ногу, вдарив нею об міст і кинув у воду. Інші пострибали за нею й потопилися. Король плаче:

— Тепер я загину!

— Не бійся, не загинеш. Йдемо сміло!

Він став біля воріт, а короля послав у палац до витязьки. Вона питає:

— Чому ти так рано пригнав свині?

— Я їх не пригнав, — відказує король. — Свині потопилися.

— Тоді йди повісся!

Тоді озвався Єруслан:

— Ану, тихо, гадюко!

Вона впізнала його голос і зразу замовкла. Єруслан схопив витязьку, кинув її на землю й почав бити залізним прутом. Поламав один прут і питає:

— Яку силу чуєш?

— Ще центнер зерна могла би підняти.

— То забагато тобі! — сказав Єруслан і поламав на ній другий прут.

— Ну, а тепер яку силу чуєш?

— Можу ще підняти мішок пір’я.

— Це теж забагато! — і Єруслан поламав на ній і третій прут.

— Ну, гадюко, яку силу чуєш?

— Може, якесь решето гусячого пуху ще підніму, а може, і ні.

— Цього тобі досить. Тепер будеш знати, як свого чоловіка шанувати. Дивись, коли наберешся сили, то я знову її з тебе виб’ю, як не будеш чоловіка поважати!

Король був би і не відпустив від себе Єруслана, але той сказав:

— Не можу залишитися, бо мушу ще й свою долю шукати.

Повернувся він до свого батька. Дивиться, а той уже старий та ще й коростявий, сліпий. Собаки його лижуть. Єруслан каже:

— Чому ви, діду, дожилися до такої старості? Ви ж були царем. Хіба у вас немає дітей, щоб вас доглядали?

— Немає.

— Я не вірю! Мусили ви мати хоч одну дитину.

— Був у мене один син. Витязь сильний був на весь світ. Ще з малості калічив дітей і худобу, і я мусив його загубити.

— Ось бачите, якби ви його тоді не загубили, він би оженився і його жінка доглядала б вас.

— Так, так, було би добре…

— А хіба тут, у вашій державі, нема дохтора, який би вас вилікував?

— Були дохтори, але нічого не можуть зробити.

— А що би вам допомогло?

— Снилося мені, що є один витязь — Щит Огненний. Якби хтось його убив і приніс із нього жовч, і помастив мене тим жовчем, то я би став здоровий.

— Я піду до того Огненного Щита, — каже Єруслан.

— Не йди, сину, бо він тебе вб’є.

— Ще не народився такий витязь, який би мене вбив!

Єруслан пішов до Огненного Щита. Той, як побачив витязя, то почав його пекти вогнем.

— Не печи мене, Огненний Щите, я до тебе йду служити, а не воювати! — гукнув Єруслан.

У Щита було багато слуг. Найнявся і Єруслан, і Щит полюбив його. Водив Єруслана по своїй державі. Якось привів його на одне поле, а там було дуже багато могил, якби ціле місто заросло травою. І питає Єруслан:

— Що це таке?

— Це витязі, могили їх.

А одна могила була більша.

— Тут лежить витязь, — каже Щит, — який мав силу на весь світ. Коли я його вбив, то він свою шаблю закинув під себе, а я досі не можу витягти ту шаблю. Я половину царства дам тому витязю, котрий би ту шаблю звідти вийняв.

А Єруслан каже:

— Я вийму ту шаблю.

— То йди вийми.

— Не тепер, а як не будеш бачити.

Пішли вони геть. А на другий день Щит посилає Єруслана витягати шаблю:

— Якщо її принесеш, то половина царства — твоя!

Прийшов Єруслан до великої могили, а вона проговорила:

— Чого ти прийшов, Єруслане Лазаровичу?

— Чого прийшов? За твоєю шаблею!

— Я дам тобі шаблю, тільки розумно воюй нею, не так, як я… Я зарубав, було, Щита. Слуги закричали: «Рубай ще раз!» Я рубанув, а голова знову приросла до тіла, і він відтяв мою. Його треба вбити одним ударом. Бери шаблю. Він буде їй радий, а ти, як підійдеш, махни нею і з одного удару відрубай йому голову — інакше він твою відрубає. Слуги будуть кричати: «Бий ще раз!» — але ти не слухай. Скажи: «Витязька рука б’є раз, та гаразд».

Іде Єруслан. Як побачив його Щит Огненний, рушив йому назустріч. Єруслан махнув шаблею, і голова витязя злетіла. Слуги нараз почали кричати:

— Рубай ще раз!

— Ні, витязька рука б’є раз, та гаразд! — сказав Єруслан.

Він розпоров Огненного Щита і вийняв з нього жовч.

Повернувся Єруслан до батька, помазав його жовчем — пропала короста, і провидів зразу, зробився молодим. Каже він:

— Ну, сину, тепер будемо жити!

— Ой ні, няньку! Я не можу бути на одному місці, мушу йти по світу — шукати й свою долю.

Задумав Лазарович оженитися. Знав він одну дівчину в сусідній державі й каже:

— Няньку, я тепер піду, а через рік і один день прийду вас навідати.

І сів на коня. Приїхав до кордону, а кордон охороняють витязі. Він трапив на витязя, який