Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
Дали знати про це королю. Король зупинив військо і прийшов до витязя. Питає його:
— Чому ти вбив двадцятьох солдатів?
— Я не вбив… З мене сміха робили, штовхали, плювали, а як один ще й харкнув, я схопив його і кинув. То він убив двадцятьох солдатів, а не я.
Король не знав, що діяти, і дав команду йти далі.
Єруслан Лазарович запитує солдатів:
— А куди ви йдете? Куди вас веде король?
— Йдемо на війну, — сказали солдати. — Є дванадцять витязьок. Одинадцять уб’ємо, а дванадцяту візьме король за жінку.
— Скажіть своєму королеві, якщо він такий дурний, най вас не веде нікуди. Ви — жонаті люди, то лишите сиріт. Я сам за нього висватаю витязьку.
Так король вернув військо додому. А вони двоє ідуть далі — цар при коні, а Єруслан піший. Тут він згадав свого коня. Покликав гучним голосом:
— Коню мій, коню, де ти дівся?
І кінь почув, і заіржав, і прибіг до нього. Сів Єруслан на коня і їдуть. Приїхали на границю, де жили витязьки. Каже Єруслан до короля:
— Ти будеш господарем, а я буду слугою. Чим тебе не будуть пригощати, сам не куштуй, бо ти слабосильний, а кажи — нехай поїсть слуга.
Зайшли в дуже красну траву і квіти. Ніхто туди ще не ходив, лиш птахи літали. Поставили військове шатро — колибу. Єруслан говорить:
— Коли під’їдемо до ґанку, у нас, витязів, є такий звичай: дівчина повинна зійти вниз, до витязя, і під руку вивести його на дванадцятий поверх. Та не чекай, аби тебе дівчина знімала з коня, бо відчує, що ти слабосильний. Ти зіскоч сам.
Та витязьки помітили, що в їх траві лежать двоє хлопців, і старша сказала молодшій:
— Сестро, бери дротяний батіг і дай їм платню.
Дівчина прийшла і почала кричати:
— Що ви, песі сини, тут робите?
Та й дротяним батогом — раз, другий раз, третій раз вдарила Єруслана. А він засміявся:
— Витязька рука не так б’є. Це тобі — якби блоха вкусила.
Схопив її за волосся, відібрав батіг і коли раз ним свиснув — лиш кров бризнула:
— Так б’є витязька рука! Раз — та гаразд!
Дівка, ревучи, кинулася до старшої сестри і розповіла, що сталося. Старша посилає ще одну:
— Йди ти…
— Я не йду — вони й мене наб’ють, — каже дівчина.
— А ти йди не так… Вклонися, подай руку і запитай, чого до нас прийшли?
Вона так і зробила — вклонилася й питає:
— Чого, молоді витязі, до нас прийшли?
— Ми прийшли вашу сестру сватати, — відповів Єруслан.
— Можна, можна… Заходьте.
Зайшли в палац і сіли за стіл. Старша витязька каже:
— Чи хочеш, молодий королю, напитися вина з моєї чари?
— Хочу.
— Ну, йдіть і занесіть чару вина, — наказала витязька.
Занесли й поклали на стіл. Подивився король — там стільки вина, що він би втопився!
— Хай покуштує мій слуга, — сказав король.
Єруслан підняв чару, поклонився до витязьок і випив до дна — ще й потер у руках чару. Каже:
— Та хіба з такого дають витязям пити? У нас із такого жони свиней поять!
Старша дуже розсердилася. Але спитала мирно:
— А може, молодий король хотів би із моєї гармати вистрелити?
— Чого би ні, хочу, — відповів король.
— Ну, йдіть, сестри, занесіть гармату і кулю.
Коли він побачив, яка то гармата, аж налякався.
— Хай спробує мій слуга, — сказав витязькам.
Єруслан заладував, пальнув і тут же в руках поламав гармату. Каже:
— Ви з такого даєте стріляти? У нас із такого діти горобців б’ють.
Тоді старша каже:
— Може, молодий король хоче на моєму коневі поїздити?
— Хочу.
— Ну, йдіть, сестри, приведіть коня.
Пішли і привели коня за вуздечку. Король нараз бачить, що він і ту вуздечку не зможе підняти.
— Хай спробує слуга.
Єруслан сів на коня, а кінь почав зніматися вгору, як літак. Хлопець його вдарив межи вуха, і кінь одразу здох.
— Та ви такого здохляка витязям даєте? У нас таких коней запрягають у циганський віз.
Каже старша дівка:
— Тепер ще сватання не буде. Я ще вам одну загадку загадаю. Як відгадаєте, тоді зробимо сватання. Я поїду до свого діда, котрий живе у другій державі. Якщо мені молодий король скаже, коли вирушу — о котрій годині, хвилині й секунді, що буду з дідом говорити — о котрій годині, хвилині й секунді, коли буду повертатися — о котрій годині, хвилині, секунді, — то вийду за нього.
Витязі повернулися у своє шатро. Коней пустили пастися, самі полягали. Слабосильний король заснув, а Єруслан Лазарович не спить. О дванадцятій годині ночі чує крик: десь б’ються і сваряться. Він пішов туди. Бачить — то чорти. Каже:
— Що ви робите, на чому б’єтеся?
— На тому, — відказують хлопцеві чорти, — що няньо помер і залишив три речі: шапку-невидимку, чоботи-скороходи і килим-самоліт. І не можемо поділитися. Шапку-невидимку нам не треба, бо нас і так не видно, чоботи-скороходи нам не треба, бо й так можемо швидко ходити. Лиш килим-самоліт не можемо поділити. І через те б’ємося.
— Я вас поділю, — каже Єруслан. — Кину залізну палицю, і котрий швидше принесе, той дістане килим-самоліт, а інші нічого не дістануть.
Кинув палицю, і чорти побігли. Один одного ловить, не пускає, щоб разом добігти. А Єруслан забрав усі три речі, сів на килим-самоліт і вилетів прямо до витязьок на поверх. Там одягнув шапку-невидимку, і його не бачать. Старша збирається до діда. Коли одяглася, взяла свій килим-самоліт і собі записала: «О такій годині, о такій хвилині і секунді рушаю до діда». І Єруслан записав.
Сіла на свій килим-самоліт, а хлопець — на свій. Летять. Вона його не бачить. Прилетіли до діда — і записала. І Єруслан собі записав.
Питає дідо:
— Чого, донько, до мене прилетіла?
— Я прилетіла порадитися. Прийшли мене сватати. Сват — витязь, а жених — слабосильний. Але я не можу про його силу дізнатися. Дала випити вина із чари, що ви мені залишили, а він передав її своєму слузі. Слуга випив, розтрощив у долонях чару й посміявся: «У нас із такого жони свиней поять!» Тоді я дала королеві вистрелити із моєї гармати, а він і на те: «Хай попробує слуга». Той вистрелив, поламав гармату і сказав: «У нас із такого діти горобців