Казки про богатирів та лицарів - Автор невідомий - Народні казки
— Принеси мені такий буханець, з якого би все військо їло й ніколи не з’їло.
— Звідки я дістану? Я навіть не чув про такий буханець.
— Як цього не зробиш, твоя голова буде лежати там, де стоять тепер ноги! — погрозив цар хлопцеві.
Тридцять Перший розповів своєму коневі про розказ царя.
— Не журися, — заспокоїв кінь. — Ми принесемо той буханець. Сідай-но на мене.
Сів парубок на коня, і вони полетіли до моря. Перепливли на постолі і рушили до бабиної хати. Кінь обернув хлопця на малого песика й сказав:
— Баба пустить тебе до комори. Ти хапай хлібину, яка покрита пліснявою й павутиною, та й тікай до моря. Я буду чекати на тебе.
Так і сталося. Песик бігав сюди-туди коло бабиної хати, доки стара не вздріла його і не впустила до комори.
У сирому закутку песик знайшов хлібину, що була геть покрита пліснявою і павутиною. Схопив — і до коня. А той обернув песика знову в чоловіка, і полетіли до царя.
Цар тішився буханцем, бо він став біленьким і смачним, а скільки з нього не різали, залишався цілим.
Відтоді Тридцять Перший зажив у пошані, а старший брат ще більше йому заздрив. Він нашептав цареві:
— Мій братик хвалився, що може дістати таку пляшку вина, з якої буде пити усе твоє військо, а вона ніколи не буде порожня.
Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказує:
— Принеси пляшку вина, з якої буде пити усе моє військо, а вона ніколи не стане порожня, або розлучишся з головою!
Засумував хлопець і розповів коневі про новий розказ царя.
— Не журися, легіню, — сказав на те кінь. — Сідай-но на мене.
Перепливли море і знову опинилися перед бабиною хатою. Кінь обернув хлопця на мітлу і порадив так:
— Скачи у сіни, сядь там в кутку і сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тоді хапай із полиці найбруднішу пляшку і тікай сюди.
Мітла поскакала й стала собі в кутку. А служниця уздріла її і кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднішу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловіком, сів на коня і — до царя.
Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній заграв сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.
Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а старший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:
— Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!
Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
— Принесеш пташку-віщунку або станеш коротшим на голову!
Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.
— Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.
Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку і пояснив:
— Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.
Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряслася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дременув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.
За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:
— О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку файну дівчину, якій пари немає на світі.
Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:
— Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.
Пішов Тридцять Перший до свого коня.
— Що маю робити? Де знайду таку дівчину?
— Не гризися, — мовив кінь. — Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.
Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.
На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.
На березі з’явилася така файна дівчина, якій пари не було у світі. На сонце — і то можна було дивитися, а на неї — ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.
— Ой, які чудеса ви привезли! — хвалила.
Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами.
А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від берега. Коли дівчина спохопилася, було уже пізно.
Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона сказала:
— Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.
Тоді цар покликав Тридцять Першого:
— Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!
Хлопець пішов до коника уже сам не свій.
— Не сушися, легіню, — порадив йому кінь. — Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев’ять волових шкір і ще аби підкував мене п’ятипудовими підковами.
Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев’ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони з Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.
— Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дерево, — порадив далі кінь.
Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який пильнував стадо, і прибіг на іржання, сиплячи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий відійшов, знову почулося іржання. Прибіг — ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.
На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.
Перепливли море, прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:
— Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу!
Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав бажання красуні.
— Подоїш її стадо або голову втратиш! — пригрозив.
Пішов легінь до коня і розповів про свою біду.
— Не гризися, — втішив кінь. — Вдариш обухом по голові безрогу корову, і стадо саме подоїться.
Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були