Українське письменство - Микола Зеров
і зразу ж пізнаєте ритм Чупринки. Перегорнете сторінку далі і там подибуєте такі фрази: «…а люди злі без жалю кидають камінням»… «ні, не кажіть, що край мій рідний — каплиці, труни і хрести». Ви виразно відчуваєте Олеся. Трохи рідше можна знайти щось в дусі Вороного; в двох-трьох уступах (с. 31—32, 152), здається, одбився вплив Філянського.
Коли проаналізувати докладно всю збірку, то кожний вірш знайде свій прототип десь на стороні — і збірник зостанеться без фізіономії: в книзі Тенянка є механічне поєднання Олеся і Чупринки, Тенянка ж в ній, власне, нема.
Автор ніде не виходить за традиційні межі другорядної, провінціальної лірики. Нових тем, поза Чупринкою і Олесем, він не знає і не бачить. І навіть з чужих поетів, в додатку до свого збірника, він перекладає речі мало інтересні — один вірш Надсона і один вірш Петефі (з російського, очевидно, перекладу).
Українській поезії треба багато учитися, але учитись їй треба не в Надсона і не в другорядних російських перекладачів, а в великих майстрів слова, поетів античності, новоєвропейських класиків. І засвоювати їх треба з ориґіналів, а не з російських перекладів.
З інших дефектів книжки варт зазначити певну невиразність епітетів, велику перевагу дієслівних рим (напр., поезія на с. 55—56), подекуди — прикрі прозаїзми.
Найслабшими віршами являються усі наслідування Чупринки, «Сон чи дійсність казкова?», і особливо оце незграбне:
Згадати нам минуле треба? вертався я з дороги, привозив зорі, зняті з неба, і клав тобі під ноги.
Д. Тенянко помилився. В його поезії «зір, знятих з неба» — нема. Взагалі — нічого різноманітного, барвистого, сміливого, небуденного.
1918
Олекса Святогор. Поеми{65}Видавництво «Шлях». № 14. Київ, 1918 р. Стор. 15. Ц. 55 коп.
Ця невеличка брошура з’явилася в продажу як одбитка з журналу «Шлях». Складається вона з двох прозою писаних поем і двох поезій (так само прозових).
Як поеми, так і обидві дрібніші речі враження справляють надзвичайно сумне: банальні сюжети, утерті образи і разом з тим урочистий тон, закручені фрази і повна нездатність висловити по-людськи найелементарнішу думку. От, наприклад, поема «Мій шлях». Уступ перший: автор сидить, очевидно, у себе в хаті, дивиться, як «за завісою утворюють свої льоти вільні птиці» і як «у ноч загорається в небі сузір’я Хреста». Йому сумно: «болюча туга» «зачіпає вартові струни» його душі і, щоб розігнати оту свою тугу, він іде «до садів своєї білої нареченої» (уступ 2-й). До «обителі» нареченої наш поет наближається, звичайно, з серцем, що б’ється «від швидкості зустрічі», як «міфічний Одіссей» (уст. III). Але приходить він занадто пізно. «Я не міг, як Одіссей, розігнати женихів, — се було ні до чого»… «Моя Пенелопа зробилась повією… Імення її, таке чисте і згучне колись, тепер тріпалось, як «брудна онуча»… Уступи IV і V розповідають про драму, яку довелось авторові пережити, і внутрішнє переродження його після страшної кризи. «Божевілля розчинилось переді мною, мов смертельне провалля. Але моє кріпке тіло видержало. Мій тугий і в’язкий дух не розірвався, не лопнув. Одним раннім ранком, коли хвилі степу були особливо дзвінкі і стрункі, … я зрозумів, що від цього часу я космічний мандрівець»… І от ця певність і відроджує нашого поета, надихає його вірою, підкріпляє його дух після пережитої драми.
Наведених цитат, здається, досить, щоб оцінити психологічну і формальну цінність поем д. Святогора. Несмак, сумбур і претензії незвичайні.
