вибився з неї. Родом він з міщан, має невеличкий ґрунт, за який платить великий чинш; працює, рук не покладаючи, але заробітків не бачить ніяких — щоб якось перебороти своє лихо, брався Панас за всяке діло: за шевство, шаповальство, був навіть якийсь час музикою, але ні в чому не мав удачі. Але, що особливо підкосило його, так се родинне горе: його жінка Одарка змарніла в злиднях і вмерла ще молодицею. Після смерті жінки Панас кинув своє шевство, купив човна і став рибалкою. Тут йому не заважає ні пан, що одбирає чинш, ані єврей — перекупщик та визискувач. Годує і зодягає діда Рось; грошей у нього нема, як не було й раніше, бо весь заробіток зостається в корчмі, але робота в нього вільна, весела — ніхто не стоїть у нього над душею, ніхто його не неволить. І смерть Панасові випала справжня рибальська. Прорибаливши двадцять три роки на Росі, виїхав дід на річку у повінь і чи то не встерігся, чи, може, випив зайве, а тільки на берег уже не вернувся. «Оддячила своєму ворогові риба…»
Друга з пізніших повістей Нечуя-Левицького — «Бурлачка». Це прегарна повість; може, одна з найкращих, які написав Левицький. Описано в ній наші сахарні заводи та суконні фабрики і ті порядки, що колись там були. Євреї-фактори затягають дівку Василину «на буряки» в панську економію; там до неї залицяється пан, бере її до двору, а потім проганяє від себе. Василина довгий час служить на фабриці, п’є та гуляє, аж поки якось припадком не виходить заміж за хорошого чоловіка.
Крім «Миколи Джері» та «Бурлачки» Нечуй-Левицький написав не один ще твір. Єсть у нього багато оповідань, де він розказує про життя селянське («Кайдашева сім’я», «Баба Параска та баба Палажка»); є повісті з побуту освічених людей, як, наприклад, «Хмари», де він описує українську молодь 80-х років прошлого століття; є твори з міщанського побуту (комедія «На Кожум’яках») і побуту духовенства, хроніка «Старосвітські батюшки та матушки».
В сій останній повісті оповів нам небіжчик про старовинне життя нашого духовенства тих часів, коли ще сама парафія обирала собі попа і коли попівство ближче стояло до прихожан. Загалом беручи, Нечуй-Левицький любить старовину, [коли] все робилося спокійно та поважно, все було простіше — і добре уміє малювати оті стародавні старосвітські звичаї.
І та мова українська, якою він пише, так само старосвітська, чиста та дзвінка. В ній нема негарних виразів, чужомовних слів, зате часто зустрічаються в ній влучні приказки та дотепні звороти. З українських письменників, окрім байкаря Глібова, мало хто так добре орудував українською мовою. І нині ще, хто хоче побачити, як гарно і як багато можна нашою мовою висловити, повинен читати Нечуя-Левицького.
Недурно ж, коли ховали покійного письменника, єдиний промовець, що говорив над труною, п. народний міністр по справах освітніх зазначив, що все теперішнє освічене громадянство на творах Левицького училося шанувати свою рідну мову. І не тільки старше покоління, але й молодше, що саме тепер підростає, вчитиметься рідної мови на його творах. Колись українському письменству не вільно було розвиватись, — над ним як меч висіли тяжкі заборони, — але тепер діло піде жвавіше: твори Нечуя-Левицького читатимуться в школі, читатимуться і в народних домах і скрізь будитимуть серед люду любов до українського слова. Так-бо буває завше: твори письменника довго ще живуть після його смерті. Живе
душа поетова святая, і ми, читая, оживаєм і Бога чуєм в небесах…
1918
Петро Тенянко. До раю злотосяйного{64} Поезії, т. 1. Черкаси, 1917 р. Стор. 158. Ц. 2 карб.
З усіх більших збірок поезій, що за останні місяці вийшли друком, збірка д. П. Тенянка одна з найменш інтересних.
У автора, правда, єсть дещо з того, чого бракує іноді українським поетам, — у нього є елементарне знання мови, його вірш ллється доволі легко, але ні одного яскравого виразу, ні одного свіжого образу, ні одного власного настрою ви у нього не знайдете. Сливе кожний рядок його є запозичення з якогось іншого поета.
