Українське письменство - Микола Зеров

1918

К. Тетмаєр. За скляною стіною{59}
Поезії в прозі. Переклад А. Павлюка. Видавництво «Шлях». К., 1917. Стор. 24. Ц. 10 к.

Поезії в прозі — одна з найбільш вишуканих поетичних форм, улюблених багатьма майстрами стилю, котрих не задовольняє елементарна гра ямбів та хореїв і котрі навіть прозі своїй уміють надати гармонійність вірша. Ставитися до цієї форми можна всяко, можна визнавати її надто витонченою, манірною, але не можна заперечити, що деяким авторам вона удається надзвичайно.

Тетмаєр належить іменно до таких віртуозів форми. Тому-то перекладати його — річ важка, яка потребує від перекладача доброго знання мови й великої технічної виучки. А д. Павлюк не має ні того, ні другого. Стиліст він поганий, літературних навиків у нього нема ніяких. А тому закінчені, колоритні фрази Тетмаєра стають під його пером сірими і незграбними. Зусюди виринають що, як, коли і неймовірно утруднюють читання.

Напр.: «Що ж робити чоловікові, коли відлітає від нього віра в найдорожче, відлітає, мов сі журавлі, про котрих я, Бог зна чого, думав, що вони не вернуться ніколи».

Як же мало Тетмаєра відчувається в цій кострубатій фразі!

Д. Павлюк рішуче не вміє будувати речення, і прикладів, подібних до наведеного, можна б подати досить. Складня перекладчика взагалі недосконала. Він пише: …«печаль залягла в ліс», «доля… зраджувала мені», «жіноче серце, яке слухняне мені» і т. п. Зустрічаються помилки і в морфології: квітків (зам. квіток), сльози радощі (зам. радості). Але що найбільше кидається в вічі, це лексика. Тут можна знайти надзвичайні курйози. Пережиті години пролітають перед перекладчиком «як отара чайок», смереки «випростуються рівномірно», волосся «з’їжачується на голові», журавлі летять не «ключем», як ми б сподівалися, а «якоюсь журливою отарою», вогняне сонце стоїть на сапфірно-злотному (може, сапфірово-золотому?) небі». «Жалоба підрубаних дерев», «лід замерших озір», «чудовий сірий пінжак» (чому вже в такому разі не «спінжак»?) та «спів достійний слави» домальовують картину повної стилістичної безпорадності автора.

До свого збірничка перекладів (всіх поезій перекладено 22) д. Павлюк приложив коротеньку характеристику Тетмаєра, котра, власне, нічого не дає. Кому ж бо можуть промовити до розуму чи до серця такі загальні фрази: «Його мистецтво лежить поза гранями добра і зла, в йому нема рис пророка чи апостола».

Зустрічаються в книжечці часами і коректурні помилки.

1918

Яків Савченко. Поезії{60}
Книжка перша. Житомир, 1918. Стор. 104. Ц. 8 карб.

Серед великого числа нових поетичних збірників маленька книжечка поезій Савченка, безперечно, звертає на себе увагу: так неподібна вона до інших своїм тоном, змістом, навіть своїми зовнішніми технічними прийомами.

Перша характеристична її риса — це страшний, безпросвітний песимізм, без порівняння темніший, ніж навіть песимізм олесівських мініатюр. Перегортаючи збірник, сторінку по сторінці, ми надибуємо цілу низку густо-песимістичних формул. Молодий автор повний зневір’я і розчарування, він не вірить в щастя; ніщо світле й ясне його не принаджує. Він певен, що в основі великої будівлі світу лежить зло: споконвіку, коли «із тьми огонь пролився», весь світ «запалився стражданням»; страждання стало законом життя, — на світі нема нічого реального, крім нього. Завжди і всюди, на всіх стежках людини, на тій «Звіриній Землі», де вона живе, вартує «безокая Злобність». Всі путі життя здаються поетові темними без краю, і навіть животворне сонце, на його думку, ллє отруту.

Двадцять весен білих-білих, двадцять келихів ущерть… Пив я сонячну отруту І в останнім випив смерть.

Смерть для поета — радісне увільнення з юдолі смутку і сліз. Раз у раз про неї, про