Українське письменство - Микола Зеров
в перекладі мають цілком інший ритм і рух. Замість чоловічих рим — жіночі, замість цезури в арзисі — цезура в тезисі, — і враження гине цілком:
Грознóго тінь мене усиновила, Димитрієм з-за гроба нарекла, довкола мене // весь народ збудила, мене за месника // Борису призначúла.
Особливо невдатні місця подибуємо в перекладі ліричних поезій Пушкіна, зібраних Франком в його вступній статті до збірника, — в перекладі «Деревни», «Бородинской годовщины», стансів «В надежде славы и добра» і знаменитого сонета «Поэт, не дорожи любовию народной»… Зустрічаються в перекладі часами і помилки. Так, наприклад: «Красная площадь» зовсім не значить «Червона площа», а слово «набат» не є ні «вічевий дзвін», ані «зелізне клепало», як пише перекладчик.
Далеко більше помилок в поясненнях до перекладів. Так, напр., неправильним являється припущення, ніби послання декабристам «Во глубине сибирских руд» — не дійшло до адресатів, або що сюжет «Моцарта і Сальєрі» — «отроєння Моцарта через завидучого італійця» вигадав сам Пушкін. Багато фантазування в хронологічних датах, що подаються в статтях plena manu. В одному місці написання «Бориса Годунова» віднесено д-ром Франком до 1828 р., «коли поет жив в Михайловському» (?), а в другому місці — воно датовано уже інакше, р. 1824. В статті, прикладеній до «Кам’яного гостя» неправильно вказані дати для життя Мольєра (нар. 1665) і Корнеля (урод. 1677), причому помилка досягає в середньому до цілого півстоліття. Курйозом одгонить і од деяких характеристик і тверджень перекладчика на зразок того, що поема «Полтава» розчарувала публіку, бо публіка «не знайшла в ній того блиску та яркості красок, якими визначалися давніші твори поета, а надто не могла симпатизувати любовній історії старого чоловіка з молодою дівчиною».
Іноді у д-ра Франка, в його коментаріях до творів Пушкіна, прориваються деякі уваги і відносно своєї власної поетичної творчості. Так, говорячи про той варіант леґенди про Дон Жуана, де славетний лицар і «жіночих серць побідник» зустрічає свій власний похорон («духи померших ховають живого чоловіка»), перекладчик додає, що сим мотивом він покористався в своїй поемі «Похорон»: «ся моя поема має остільки пророцьке значення в мойому життю, що мені самому трафилося щось подібне в Лініку в Хорватії при кінці квітня 1908 р.». Се інтересна психологічна деталь, що може здатись як дослідникові Франкової творчості, так і його біографові.
Загалом беручи, — скрізь, мало не на кожній сторінці, видко сліди того глибокого упадку духовного, в якому перебував Франко свої останні роки, сліди, що мимоволі кидаються в вічі і будять в читачеві особливе, повне невимовного жалю, почуття.
1918
Юр. Тищенко. Хто такий В. Винниченко{57}Біографічний нарис. Київ, 1918. Стор. 16. Ц. 90 к.
З’явилася ця брошурка в тривожні часи большевицької пропаґанди проти «буржуазної» Ради і уявляє з себе популярну апологію Винниченка, як щиро демократичного діяча.
Перші сторінки її присвячено полеміці з большевиками (вказується їхній централізм і непристойні способи боротьби, як обкидання болотом політичних противників), — середина розповідає життя Винниченкове до початку війни і показує дійсну вартість большевицьких нападів на «буржуазний» характер його діяльності; останні півтори сторінки характеризують роботу Винниченка, як голови Генерального Секретаріату. Ця найважніша частина брошури, на жаль, — найкоротша, не дає читачеві ніяких фактів, а тому і позбавлена переконуючої сили. Взагалі д. Тищенко надто багато говорить від себе і говорить в такому наївно-панегіричному тоні, що читачеві стає часом ніяково. Без сумніву, було б краще, коли б автор поступився цим своїм тоном, а зате навів би більше промовистих фактів.
1918
