Українське письменство - Микола Зеров

Три тижні тому, на початку місяця квітня умер в Києві найзаслуженіший український письменник — Іван Семенович Нечуй-Левицький. Умер людиною старою, на вісімдесят першому році життя, якось тихо і непомітно звікувавши свій довгий вік… Останніми часами, так од року 1907-го починаючи, він не писав і не друкував сливе що нічого, так що наше українське громадянство почало вже помалу його й забувати. А се велика шкода, бо між нашими письменниками Нечуй-Левицький один з найбільших і найзнаменитіших, і всякий, хто любить українське слово, повинен завше його писання перечитувати і пам’ятати.

Народився І. С. Нечуй-Левицький на Київщині, в Канівському повіті в містечку Стеблеві року 1838. Батько покійного був звичайний сільський піп і сина свого віддав до духовної школи: учився Ів[ан] Семен[ович] спочатку в Богуславській бурсі, а потім в Київській семінарії, яку й скінчив року 1859. Після семінарії якийсь короткий час він учителював в рідному своєму Богуславі, в тій же таки бурсі, де й сам учився, а потім вступив студентом до Київської Духовної Академії.

Ті часи, коли Нечуй-Левицький був студентом Академії, були світлою добою для всієї української молоді, що жила і вчилася тоді в Києві. Саме під той час знищена була панщина, селянство визволялось од панів, заводився новий суд, а все, що було серед тодішньої інтеліґенції найщирішого, найохітнішого до діла, все те заходжувалось коло просвітньої работи на добро українському людові. Тих заборон, що тяжким молотом упали на наше слово і не дали розвинутись нашому письменству, нашій школі, тоді ще не було, і університетська та академічна молодь наша жваво працювала, вивчаючи історію України, збираючи народні пісні та перекази, закладаючи недільні школи для освіти неграмотного люду.

До сього гурту молодої української інтеліґенції, до цієї організації наших освічених людей, що потім називатися стала «Старою громадою», належав і Ів[ан] Семен[ович] Нечуй-Левицький. Тільки в той час, як одні громадяни збирали народні пісні і записували мелодії, як покійний батько української музики Микола Віталійович Лисенко, а другі, за прикладом проф. Антоновича, досліджуючи українську історію, писали прегарні книжки про нашу минувшину, — Нечуй-Левицький вибрав собі свою власну стежку, — почав складати оповідання про народне горе і радість.

В ті часи, коли Нечуй-Левицький виходив на літературну ниву, ще свіжа була пам’ять про панщину, скрізь тільки й говорили що про її скасування, отже, і покійному письменнику нашому, розповідаючи про життя селянства, прийшлося не раз подавати в своїх творах старі кріпацькі порядки.

Про кріпацтво розказав він в одному з найперших своїх оповідань, «Миколі Джері».

Микола Джеря, молодий селянин з смілою душею, не хоче скоритися людській неправді. Він — звичайний кріпак, підданий пана Бжозовського, його батько, він сам, вся його сім’я гне спину на тяжкій панській роботі, — але душа його не гнеться і не хилиться перед насильством. Коли панські наймити зганяють людей робити на поміщицькому полі, в той час як людське жито перестояло і сиплеться, або коли наставлений паном осавула знущається над людьми, він підмовляє селян міцно держатися один за одного і не даватися в обиду. Марко, старий батько, умираючи, умовляє Миколу не зачіпати ні панів, ні полупанків.

«Ти, сину, — говорить він, — нічого з тим не вдієш, тільки собі лиха накоїш». Микола не слухає і провадить далі свою роботу. Тоді пан постановляє віддати його в москалі, завдати в тяжку — двадцятип’ятилітню тоді — солдатську службу. Але Микола, почувши, що біда наближається, що по околишніх селах уже ловлять рекрутів, збирає собі товариське коло і втікає від пана. Спочатку він служить на цукроварні і там на власні очі бачить, як визискують працю робочого люду; але коли пан дістає його і на сахарні, тікає під Акерман, понад Чорне море, і там цілих двадцять літ рибалить в рибальській ватазі. На волі Миколі живеться легко; Микола стає завзятим рибалкою, крилашем, а то і підотаманом забродської ватаги; його голосу слухається усе товариство. Але нещастя та біда дістають його і на акерманських степах. Тамтешній становий з поліцією налетів раз на ватагу рибалок і позаарештовував багацько бурлак, і між тими бурлаками попався і Джеря і ті товариші його, що разом з ним утекли від пана Бжозовського. Знову мусить Микола поневірятись, але на сей раз недовго. Кріпацтво скасовано, — пан втратив своїх підданих, і Микола уже вільною людиною може повернутись додому, і він вертається. Двадцять літ пройшло, як він утік з рідної Вербівки, і багато змін сталося з того часу: одні повмирали, другі народились — вмерла Джерина жінка Нимидора; дочка його Любка, що він її покинув немовлям, вийшла заміж і має вже свої діти; змінився і сам Микола, постарів, припав сивим волосом, — але вдача його зосталася та ж — гаряча та непокірна. І хоча життя його знівечене долею, він все ще завзято стоїть за правду. На своїй пасіці, доглядаючи за «Божою пчолою», збирає дід Джеря своїх малих унуків і все розказує їм про море, про рибальське своє життя, і будить в них сміливу душу і уперту вдачу.

Таке оповідання Нечуя-Левицького про Миколу Джерю. Розказується в ньому про людину сміливу, тямущу й розумну; як тяжко за кріпацтва жилося такій людині, а надто коли вона стояла за правду між людьми.

Року 1861 скасовано було панщину, але селянське горе та біда зостались. Правда, тепер уже не треба виходити на панщину, кожен робить сам на себе, але село так само бідне, як було, землі обмаль, грошей нема і темнота, як і раніше, давнє лихо умерло — народилося нове лихо.

Про нові, післякріпацькі часи розказує Нечуй-Левицький в інших своїх оповіданнях, — між ними одно з найкращих — «Рибалка Панас Круть».

Дід Панас Круть, що рибалить в одному з містечок понад Россю, — бідний, безщасний чоловік, що весь свій вік бився з нуждою та так і не