Українське письменство - Микола Зеров

або:

а волы и ослы их грызут осеты и волчцы в это время (3 ст.).

Розуміється, всі зазначені вади значно зміняють ритм перекладу і серед незнайомих з версифікацією читачів можуть утворити враження, що перекладчик одступився од розміру ориґіналу.

Російська мова так само не бездоганна. На кожнім кроці зустрічаємо неправильні форми, невірні наголоси: «ишь чего пожелали», «заглядал», «занятый» зам. занят, «гинет» зам. «погибает», «юных душ поколенье», «злого бунта умы», «грóзит», «твоéму», «гадюка» зам. «змея», «ячмéня».

Так перекладено саму поему. Про «Вступ» краще і не згадувать. Палкі, промовисті терцини Франкові обертаються у Дятлова в щось безкровне й безбарвне. Мимоволі нав’язується висновок: Pastorem… pascere opportet oves, deductum dicere carmen, — пастухові личить пасти вівці і співати простішої пісні. Нехай вибачить нам д. Дятлов, але йому не треба б було братись за переклад «Мойсея».

До книжки додано два «предисловия» — авторове, що являється перекладом його передмови до 2-го українського видання, в деякими змінами, і перекладачеве.

Вступне слово перекладчика займає коло трьох невеликих сторінок; в ньому цілком слушно вияснено значення Франка в українській літературі, проведено паралель межи ним і Шевченком і, нарешті, зазначено в кількох рисах основну ідею поеми. «Вообще, — пише д. Дятлов, — «Моисей» весьма характерен для мировоззрения Франка, и, несмотря на эпический характер поэмы, заключает в себе много личных переживаний автора. И автора долгое время не признавали и гнали от себя не только польские и иные фараоны, но и украинские Датаны и Авироны… И Франко не раз в трудные минуты народной жизни мучился сомнениями Моисея… Моисей становится (в поемі Франка) прообразом самого автора, а еврейский народ символом украинского».

Уваги п. Дятлова, нам здається, потребують деякого обмеження. Ліричний характер Франкової поеми не підлягає ніяким сумнівам, але чи не гріх установляти такі прямолінійні алегорії? Тлумачити «Мойсея» як послідовну алегорію — чи не значить це принижувати його поетичну вартість?

1918

Ів. Манжура. Поезії{68}
З додатком біографії, написаної д. Щукіним. Видавництво «Сіяч», № 37. Черкаси, 1918. Стор. ХІІ+81. Ц. 1 карб. 25 коп.

Ів. Манжура — одна з найбільш призабутих, а разом з тим найбільш інтересних постатей в історії української поезії. Харків’янин родом, бурлака з натури, він все своє життя «не мав де главу приклонити». За дитячих літ з своїм бурлакою-батьком блукав по Харківщині та по Курщині, юнаком воював в Герцоґовині, потім працював в катеринославських часописах, брався за видання популярної літератури, збирав етнографічні матеріали. Тиняючись по чужих кутках, занедужав на плеврит і по весні 1893 р. умер сорока двох літ, забутий в часі смерті навіть найближчими своїми приятелями. Збірник його поезій під назвою «Степові думи та мотиви» випущено було в Петербурзі р. 1899 під редакцією проф. О. Потебні, але значна частина його літературної спадщини побачила світ лише років 15 по його смерті; деякі праці його загубилися зовсім, деякі ще й досі лишаються в рукописах.

Деякі поезії Манжури користаються популярністю: «Лілії» («У пишних палатах якогось маґната»), «Нечесну» («Як билинонька в полі зів’яла») і «Степ» («Гей ти степ широколанний») можна зустріти по всіх антологіях та декламаторах, — але в цілому Манжуру як поета знають мало.

Творчість його небагата на мотиви: селянське горе, степ і степова природа, бурлацьке вольне життя — от і всі теми Манжури. Часами в його поезіях відчувається його власна загорьована доля:

Не хрещатим барвіночком, не запашним василечком життя наше процвіло, — лихе горе та бідонька, мов гірка та лебідонька, його змалку поросло.