Українське письменство - Микола Зеров
1914
Український студент. Збірник 3{39}СПб., 1914. Ц. 50 коп.
Отже, маємо третій збірник «Українського студента» — третій «блин комом», кажучи словами російської приказки. Нехай панове редактори не гніваються і вибачать нам на слові, може, надто гострому, але третього збірника ми ні в якому разі не можемо назвати вдатним. Правда, він визначається дечим таким, чого не було в двох попередніх; він значно багатший та різноманітніший змістом, має декілька інтересних статей (наприклад, Євшана «Шевченко та молодь» або спогади Д. Д. «З недавнього минулого»), — але і в ньому, коли взяти все те, що належить редакції (як, наприклад, горда та грізна відповідь «нашим критикам») або окремим членам редакційного комітету, нас знову вразить все те, що нам двічі вже приходилось зазначати. Категоричність присудів, погордливе трактування українського громадянського життя і разом з тим — неясність власної позиції, — бо хоча присуди «Студента» і категоричні, і безапеляційні, але часто-густо вони не погоджуються один з одним.
Всі ці гріхи кидаються в вічі особливо тому, що в новому збірнику редакція «Студента» рішуче переходить «в наступление» і йде походом на цей раз не тільки «на несвідомі» кадри українського студентства, а і на все українське життя і всю пресу. Звичайно, проти бажання знайти своє відношення, свій погляд на справу нічого мати не можна. Критика, що й казать, потрібна, необхідна навіть. Але треба зробити якось так, щоб слово критики було обмірковане і поважне, щоб воно справді одмічало слабу сторону, щоб, нарешті, воно було підперте доказами і фактами, а не зоставалось висіти в повітрі, непотрібне і безплідне. А між тим — що робить «Студент»? «Студент» обмежується увагами легковажними і голослівними, хоча питання зачіпає серйозні і важні. І ніде, здається, не виступає так, як тут, отой афористичний спосіб мислення, яким з першого ж числа грішить редакція. Як вам, наприклад, подобаються такі уступи? Редакція говорить про сучасне українське життя: «…всюди помічається пасивність, відсутність любові до тієї справи, що ведеться на Вкраїні. Всюди панує національна нісенітниця…
…За сучасне українське життя соромно всякій чесній людині».
А от як редакція «Студента» говорить про українську пресу: «Преса? Але, коли облишити почуття патріотизму, то треба визнати, що вона малоцінна».
Ось оцінка української інтеліґенції:
«Як великороси, ці люди часто-густо бувають порядними і культурними. Як українці ж — хами».
А от думки «Студента» про українську науку:
«Наука? Її немає!»
Ми не станемо наводити далі ці гіркі і песимістичні оцінки. Редакція «Студента» не охоча їх мотивувати. Їй більше подобається просто собі рубати «по чем зря», підшукувати страшні слова, ганяться за сильними виразами. Бо справді, що таке всі наведені нами присуди, як не гонитва за яскравим афоризмом, сумні приклади якої ми вже бачили в українській публіцистиці?
Але рішучість і впевненість якось одразу тікає од провідників «Студента», коли їм доводиться підійти до питання, на яке вони мусять дати ясну відповідь, коли хотять, щоб їх орган дійсно вів за собою студентство. Я говорю про резолюції, прийняті на львівському студентському з’їзді. Редакція досі обмежувалась тим, що давала слово різним авторам то за, то проти резолюцій, не виявляючи ясно свого відношення до них. В збірнику 3-му ми знаходимо спробу пояснити це. Виходить, редакція уникає дискусії, приймаючи на увагу, 1) що молодь слабо поінформована в питанні, порушеному резолюціями, і 2) що ясно висловлена думка редакції була б з огляду на це «ідейним насильством» над «якою-небудь часткою українського студентства». Дивна арґументація! Звідки в «Українського студента» ця певність, що його думка мусить бути обов’язкова для всього українського студентства? І невже той факт, що можуть з’явиться люди, настроєні інакше, увільняє редакцію від обов’язку завжди, якомога виразніше, зазначати свою позицію? Адже ж панове редактори хотять вести за собою студентство; навіть більше: вони вірять, що вони вже ведуть його за собою, що вся молодь до них от-от незабаром пристане, а всі вороги і «хулители» зостануться «ізольованими», зостануться десь на боці, осторонь од живого і інтенсивного руху.
Цікаво знати, як же це станеться, коли навіть в самих проводирів немає ні ясних лозунгів, ні прапорів, ні виразної свідомості своїх завдань?
Літературна сторона нового збірника не вища од двох попередніх. Знову треба зазначити в статтях слабу літературність, не зовсім зручний тон («Отже, пропонуємо кожній укр. студ. громаді обібрати дописувача до «Українського студента», с. 65), безпосередність в виразах (див. с. 69: «доводиться іти на покупця нахрапом»), наївне галичанство в мові і т. д.
