Українське письменство - Микола Зеров
Серед інших статей і заміток звертає увагу записка В. Білозерського, що оце вперше цілим текстом з’являється в друку. Досі вона була відома в переказі В. І. Семевського в його статті в «Рус. бог.» про Кирило-Мефодіївське братство.
Записка Білозерського, складена ним для себе і товаришів з метою вияснити основні моменти свого світогляду, кидає яскраве світло на всю ідеологію братчиків.
Вона показує, що під поверхнею християнського пієтизму та не зовсім ясного захоплення слов’янщиною в серцях братчиків жила ясна національна свідомість, щирий демократизм і романтичний культ свободи. Тон записки піднесений, а в деяких уступах її почувається справжній пафос. От як, наприклад, говорить Білозерський про сучасне становище України.
Україна для нього «страна, заслужившая своими горькими страданиями за правду вечное уважение». «Присоединенная на основании своих собственных прав, она претерпевает множество несправедливостей. Права ее забыты — и теперь не как сестра единоверного народа, а как раба, она должна сносить все, что только есть горестнейшего в жизни народа».
В конкретній програмі діяльності товариства, якою записка кінчається, знаходимо пункти, сформульовані досить наївно («действовать на умы молодых людей и женщин с целью, принятою обществом» і т. і.), але єсть там і такі місця, що звучать вельми серйозно, особливо коли взяти на увагу те, що все це говорилося і писалось під темну миколаївську добу. Такий характер мають пункти 8 («подкапывать всеми средствами несправедливые права аристократии») і особливо 11, що ставить товариству таке завдання, як «возвращение народных прав и уничтожение всего несообразного с достоинством человеческим». Як бачимо, постулати досить радикальні супроти тодішнього ладу, а слова записки про «настоящий порядок, когда ничто украинское не уважено», коли «убивают на наших глазах величайший дар Божий — жизнь народную с ее духом и идеею», з деякими поправками і поясненнями можуть бути приложені і до сучасного нам порядку — дарма що він оддалений на цілих сім десятиліть від епохи кириломефодіївців.
Інші статті і замітки менш інтересні, хоча далеко не позбавлені інтересного матеріалу. Що ж торкається огляду п. В. Дорошенка «Український науковий рух 1913 р.», то тут треба б зазначити, що надто скидається він на сухий бібліографічний покажчик.
Критичні уваги з приводу того чи іншого явища зведені до minimum’у, хоча б, нам здавалося, науковий огляд має своїм завданням зреферувати найвидатніші появи, одмітити нові успіхи і здобутки наукової думки, а зовсім не сухе перечисления всіх статей і навіть дрібних рецензій, що з’явилися протягом року.
В одділі рецензій одмітимо рецензію проф. Грушевського на маґістерську дисертацію петербурзького доцента Приселкова «Очерки церковно-политической истории Руси X—XII в.», рецензію акад. Перетца на досліди д.д. Богуславського і Гудзія, М. Возняка — на книгу проф. І. Третяка про Петра Скаргу і багато інших.
Але на рецензіях спиняться не будем, щоб не ростягати і без того довгої замітки.
Скажемо тільки наостанку, що при тому складі співробітників, що взяв участь в першій книзі, новий журнал має всі ґарантії дальшого і плодотворного розвитку. Сподіваємось, що в справі організації наукової роботи на полі українознавства він відіграє величезну ролю, — в усякім разі, не меншу, ніж в свій час відіграла «Киевская старина».
1914
Записки Українського Наукового Товариства{38}Книга XIII. Київ, 1914
З виходом в світ першої книжки «України» «Записки Київського Наукового товариства» набувають значення наукового видання для спеціаліста по тій чи іншій галузі українознавства. Всі популярніші статті, приступніші для широкого читача розвідки, критичні статті з приводу нових здобутків науки, нових наукових видань — все це переходить до «України». Проте, незважаючи на таке розмежування матеріалу між двома органами (одному дістаються огляди, критика та наукова хроніка, другому — «Запискам» — спеціальні розвідки та досліди), XIII книжка останніх містить в собі багато такого, що буде інтересно не тільки для спеціаліста філолога, а і для ширшого, не чужого інтересам українознавства читача. Так, поминаючи спеціальну розвідку покійного галицького ученого Богдана Бучинського про «Грамоту Мисаїла та грамоту Нифонта» — два інтересні документи з епохи XV—XVI в., — такий загальний інтерес мають і замітка проф. Грушевського про «Долю Острянинової жінки», і велика стаття Возняка про «Культурні зноси галицької і російської України в 1-й половині XIX в.», причинки до біографії Житецького, подані проф. Перетцом, і стаття Щербаківського про «Ілюзійне підвищення внутрішньої високості українських церков».
Коротенька — на чотири сторінки — замітка проф. Грушевського подає інтересну ілюстрацію до його великої статті про заселення Слобожанщини, надрукованої в «Україні». Ця замітка подає три документи, що стосуються до долі жінки козацького гетьмана Острянина, одного з перших піонерів козацького руху на схід, вбитого товаришами-колоністами в 1641 році. Перший з цих документів є «челобитна» гетьманової «женишки» про прийняття її в Новодівичий монастир — «без вклада», і другий
