Українське письменство - Микола Зеров
За статтею проф. Грушевського йде стаття Возняка про «Культурні зносини України з Галичиною». Ця стаття значно ширша, ніж здається, і дає більше, ніж обіцяє своїм заголовком. Автор досліджує і докладно розповідає не тільки про історію зносин українських учених з галицькими, але по дорозі освітлює і інтереси, наміри і літературні погляди діячів галицького відродження. Ми знайомимось з етнографічними студіями І. Вагилевича, літературними поглядами Якова Головацького, їх інтересом до успіхів українського відродження по цей бік кордону. Правда, в статті мало загальних висновків (почасти, може, це пояснюється тим, що стаття ще не скінчена), нема виразних характеристик окремих епізодів і осіб, але ця хиба викупається в значній мірі свіжістю матеріалу, особливо свіжого та інтересного для нас — українців з України Російської.
Д. Возняк вводить нас в саму гущину настроїв, з яких виросла національна свідомість галицьких народолюбців, знайомить нас з ваганнями і хитаннями етнографів українських — Бодянського, Максимовича і інш. Зосібна щодо Максимовича, то тут великий інтерес представляє його лист, датований 22. IV. 1840 року.
Максимович пише до Зубрицького, просить його писати по-українському і далі входить в такі міркування: «Возрождение русской словесности в Червоной Руси есть явление утешительное… На каком бы языке ни писали галичане — все равно, лишь бы писали о своей Руси; но молодому поколению надо писать на своем языке… У нас в имперіи русской русским языком стал великорусский язык, которым и говорим, и пишем, и думаем как языком общим, живое употребление и в Украине (в образованном классе народа) имеющем. Потому все, что у нас пишется по-малоросийски, имеет интерес областной только… У нас не может быть словесности на южнорусском языке, а только могут быть и есть отдельные на оном сочинения — Котляревского, Квитки, Гребенки и других. Южнорусский язык уже как памятник только, из которого можно обогащать великорусский или по преимуществу у нас русский язык. Но Ваша червонорусская словесность должна быть на нашем родном русском языке, т. е. южнорусском: и только в Галиции она может быть на этом языке».
В цій тираді багато такого, що не раз повторялось раніше і пізніше. В ній виразно сформульовано і переконання багатьох сучасників Максимовича, що українська мова єсть тільки «исчезающее наречие», і той пізніший погляд на українське письменство, як письменство служебне, призначене для «обласних» цілей, що потім розвинув Костомаров в своїх «Задачах украинофильства».
Інші українські етнографи того часу — Бодянський, Срезневський — в такі просторі дискусії з галичанами не вступають. Їх листи торкаються, головним чином, інтересів наукових. Так, Срезневський просить в Головацького відомостей про пережитки старовини в побуті галичан, діалектичні одміни в мові, пересилає йому нові і давні книжки, між якими чи не на першому місці стоять твори красного письменства, як «Думки» Могили, повісті Квітки та етнографічні збірники. Той самий характер мають зносини Бодянського. Здебільшого його листи — це переговори з приводу видання тих чи інших матеріалів.
Багато цінних даних представляє стаття д. М. Возняка щодо тодішньої української лектури галичан. З уривків різних статей Головацького виявляється мала знайомість тодішньої галицької молодіжі з найвидатнішими творами Котляревського і особливо — Шевченка, що став відомим вповні лише в 60-х роках. Так, Яків Головацький, готуючи матеріал для альманахів, в одній з задуманих статей про Котляревського і Основ’яненка писав: «Чули-смо, що кружит по Украйні якась повість «Наталка Полтавка» не меншой (ніж «Енеїда») ціни и незвичайних красот». А трохи пізніше, перелічуючи українських письменників, відомих йому, той самий Головацький в один ряд зачисляє Чубинського і Кореницького, Петренка і Синельникова, Шевченка і якогось Шереперу.
При цьому сама вже будова фрази показує, як мало тоді ще знали Шевченка; назвавши Артемовського-Гулака, Гребінку, Метлинського і Костомарова, Головацький кінчає: «Кромі цих писали поезії більш-менш удачливі — Л. Боровиковський, Чужбинський, Петренко, Шевченко, Корсун». Трохи більше знає і цінить Шевченка другий член «Руської трійці» Вагилевич. Йому відомі «Гайдамаки», «Гамалія», «Тризна». Він чув навіть, що «в рукописи зостает превосходная поема «Кавказ». Але і він знає лише «Чигиринський Кобзар» 1844 р. і недооцінює геніальної сили Шевченкової поезії.
Стаття д. Возняка ще не скінчена — її продовження буде в дальших книжках «Записок». Може, через те в ній нема загальної характеристики ранніх зносин української інтеліґенції з галицькою, нема висновків; але вже самий перегляд і виклад фактів, досі не зведених докупи і маловідомих, робить її вельми цінною і примушує нас з цікавістю сподіватися її продовження.
Остання стаття XIII тому трактує тему з архітектури. Автор її д. В. Щербаківський виходить з спостереження, спільного йому і багатьом іншим дослідникам української церковної архітектури, а саме з того, що українська церква, коли стати в її середині, здається вищою, ніж є справді. Пробуючи пояснити це явище, д. Щербаківський притягає широкий порівнявчий матеріал — ґотицькі собори, церкви візантійські та московські. В ґотицьких соборах з їх стрункими вежами та високим склепінням він не бачить ніякої свідомої тенденції побільшити через ілюзію внутрішню висоту церкви: враження ґрандіозне і без того. Вже в церквах візантійських, особливо пізніших, така тенденція мається. Архітекти пробують додати висоти малярською ілюзією, для чого і ставлять на банях церкви т. зв. ліхтар, тобто невеличкий циліндр з вікнами. Ця сама тенденція, причім тенденція — свідома, характеризує, на думку автора, і українське будівництво; але тут ілюзія височини досягається не «ліхтарем», а збільшенням числа восьмериків, поверхів (ілюзія конструктивна), не світлою плямою в бані, а самою будовою. Далі автор пробує за допомогою геометричних викладок обчислити відношення ілюзійної висоти української церкви до висоти дійсної. Це відношення 1,2—1,5 до 1, тобто церква здається всередині в 1,2—1,5 рази вищою, ніж справді. Свій висновок д. Щербаківський перевіряє