Українське письменство - Микола Зеров

Не можемо не зазначити і ще одного побажання, хоча висловлювати його нам ніяково і прикро. Ми б побажали, щоб 3 № «У. с.» був хоч трохи літературніший за своїх попередників. Більшість співробітників «Студента» пише свої статті так неуважно і похапливо, як записи в нотатнику, — кидає думки як прийдеться і де прийдеться, не формулює їх ясно і рішуче не хоче рахуваться ні з синтаксисом, ні з лексиконом, ні навіть з загальноприйнятою орфографією. А все це вкупі дратує і дуже утруднює читання.

1914

1914 рік, «ювілейний рік українського культурного життя», збагатив нас новим і многоцінним придбанням. Маємо на увазі журнал «Україна».

З виходом в світ першої книжки цього нового наукового видання заповнюється велика прогалина в українській пресі по цей бік кордону, прогалина, що відчувалася вже давно — з часу припинення «Киевской старины» та її короткого продовження «України» (1907 р.). В новій «Україні» знаходить своє задоволення потреба, що скілька років зоставалась незадоволеною, — це потреба наукового журналу, солідно поставленого і заразом живого і різноманітного змістом, котрий вводив би читача в курс сучасної наукової роботи і давав йому в руки нитку для орієнтації в матеріалі спеціальних видань. В цьому напрямку і зрозуміла своє завдання редакція. Вона поставила метою утворити орган, що став би «підручною книгою всякого, хто інтересується ближче якоюсь галуззю українознавства». Таке завдання ріднить «Україну» з довгою низкою збірників і журналів, що починаються десь в тридцятих та сорокових роках і кінчаються «Киевской стариной» — «Киевлянином» Максимовича, «Молодиком» Бецького, «Основою» і багатьма іншими. Неперервна традиція в’яже «Україну» з цими першими спробами широко приступного і присвяченого історії та фольклору України органу і дає надію, що новий журнал матиме успіх і знайде свого читача.

«Україна» матиме, окрім статей самостійних, розвідки з поля історії літератури, мови, археології та історії краю, вона міститиме широку бібліографію, наукову хроніку, покажчики і спеціальні огляди. Розрахована вона «на учителя середньої школи, студента-філолога, а то і просто інтеліґента, не чужого науковим інтересам». І треба визнати, що при своїй невисокій ціні (4 карб. на рік) вона буде цілком приступна студентові, а завдяки широким оглядам та бібліографічним вказівкам стане сущою благодаттю для гімназичного чи якого іншого учителя.

Зміст першої книжки «України» складається з чотирьох більших статей — Ол. Шахматова «До питання про початок української мови» (з приводу української граматики проф. Смаль-Стоцького), Мих. Грушевського — «Український рух на схід», М. Возняка — «Початки української комедії» та Ол. Грушевського — «З настроїв і думок кириломефодіївців» — і добрих двох десятків дрібніших заміток. Серед авторів останніх зустрічаємо Ор. Левицького, акад. Перетца, Ів. Франка, М. Василенка і др.

Стаття проф. М. Грушевського про колонізацію Слобідської України представляє великий інтерес з огляду на основну її думку. Вихідну свою точку сам автор формулює так. Історія українського розселення на східнім погранничі і за границями Польщі і Москви розроблялася досі, як місцева історія Слобідщини, і в загальний образ історичного процесу України до останнього часу не була введена. А тим часом вона становить дуже важний епізод в історичній долі українського народу, епізод, що приніс великі наслідки і не лишився без значення в дальшому розвиткові подій. Стаття проф. Грушевського і має метою встановити зв’язок між подіями великого козацького руху середини XVII в. (повстаннями 1630-х років) і рухом українських народних мас на схід, в теперішню Харківщину, почасти Курщину та Вороніжчину. Потерпівши великий крах в своїх політичних планах, українська людність Наддніпрянської України опановує нову територію на сході, йде на службу московському урядові, що саме заходжується коло заселення цього краю — широкого степового поясу в басейні Донця, — і наповняє московську воєнно-адміністративну схему сторожових замків і станиць українським змістом, українською народною стихією. В складі еміґрантів проф. Грушевський розрізняє дві групи. До одної належить та частина виключеного ординацією 1638 р. козацтва, що шукала виходу своїй енергії в добичництві за московською границею, робила напади на турецькі городи або промишляла розбоєм в своєму ж степу. До другої відноситься та мирна й хазяйновита людність, що селилась в московських городах і приложення своєї сили знаходила в степових промислах. Численні звістки про напади козаків-здобичників ідуть з часу розбиття козацького повстання 1637—1638 рр. і не припиняються на протязі всього п’ятого десятиліття XVII в. Еміґрація елементу спокійнішого, хазяйновитого починає помалу розвиватись в тому ж самому десятилітті. Найвидатніший її момент — це так званий Чугуївський епізод, прихід на Слобідщину і поселення там гетьмана Яцька Острянина. Епізод цей, як відомо, скінчився нещасливо. Пильна і детальна реґламентація московського уряду, якій підлягали поселенці, чужі московські звичаї привели до того, що перші мирні колоністи, не видержавши гніту воєводської «жесточи» та опіки, мусили вернутися назад, за польську границю. Але досвід перших колоністів одчинив українським народним масам широкі ворота на схід. Факт цей, на думку проф. Грушевського, мав велике неґативне значення. Бо по перших розчаруваннях в козацькій політиці під час Хмельниччини народні маси замість доложити сил до зміни цієї політики в належнім напрямкові, покинули арену боротьби, подались в еміґрацію. Народний рух на Україні не досяг повної інтенсивності і ослаб, і справа мусила зійти до Переяславської ради. «Справа самостійності України була вбита за ціну її територіального розширення».

От останній