Страта - Марина та Сергій Дяченко
Лицар дивився допитливо. Її недбалий тон не обдурив його. Він, як і раніше, чекав відповіді.
— Добре, я зміню готель, — сказала вона квапливо. — Тільки...
Зміна готелю не допоможе. Тікати, тікати з міста, повернутися додому... Тобто в руїну, яка може вважатись її будинком... Знайти в околицях пупорізку — і народити, як передбачав Семироль, — на соломі... що буде, те й буде...
А якщо дитина помре?! Або помре вона, а дитина залишиться сама в цьому світі, сиротою, байстрюком?!
— Я і є та сама авторка Хміль, — сказала вона хрипко. — Тільки... що я такого сотворила, щоб мене переслідувати?!
Рек мовчав.
Деякий час Ірена вивчала його бліде обличчя. Потім нахилилася, шукаючи під ліжком дорожню сумку. Хотіла намацати серед власного звичного одягу (куртка, штани, черевики) жорсткі, згорнуті рурочкою аркуші...
Вона ж прихопила свої оповідання з собою. Вона не могла їх десь залишити...
Але й прочитати їх вона не наважилася. Смішно чи ні — вона боялася розчарування.
«Історія про те, як голубка принесла мертвому юнакові червону троянду...» «Історія про лицаря, який чинив зло, щоб бути безкорисливим...» «Історія про скнару, який роздавав, щоб...»
Що путнього можна написати під такими назвами?!
Рука її нишпорила в темряві все більш нервово. Сувою не було.
Кроки на сходах — чи це їй здається?..
Забувши про конспірацію, вона витягла торбу на світло. (Рек може побачити її куртку і штани — але, можливо, він не здогадається, що це жіночий одяг, і не подумає про Ірену щось кепське...)
Паперів не було. Але ж Ірена чудово пам’ятала, що...
Стукіт у двері. Вона мимоволі здригнулася.
— Пані... Відчиніть.
— Хто там? — запитала вона автоматично.
— Відчиняйте, ім’ям герцога!..
Рек ступив до дверей. Обличчя його було таке зосереджене, як тоді, на перехресті, перед руйнуванням ринку... Але не це вразило Ірену. А вразило те, що рука лицаря в шкіряній рукавичці лежала на руків’ї меча.
Удари в двері злилися в безперервний гуркіт. Прийшлі більше не стукали — вони ломилися.
А що ж Семироль казав — що в цьому світі немає ні варти, ні інквізиції?!
Вона метнулася до вікна. Другий поверх; руки мимоволі лягли на помітно кругленький живіт. Ні, стрибати ніяк не можна...
— Реку... Заради Творця... поясніть мені — що відбувається?!
Довгих кілька секунд вони дивились одне на одного. Світлі брови лицаря вигиналися химерно, а щільно стиснутий рот здавався вузькою рискою...
— Реку, — сказала вона пошепки. — Захистіть мене...
Двері злетіли із завіс. Слідом за ними в кімнату ввалилися двоє — Ірена встигла розгледіти тільки плюмажі на капелюхах і великі шпори на чоботах. Аж тут Рек рвучко ступив наперед і рубонув найближчого гостя мечем — плазом по голові. Гість гепнувся, не встигнувши привітатися.
Другий розвернувся, відводячи клинок для удару; мечі зустрілись, і звук був такий, наче хтось дзенькнув у рейку. Відстрибнувши, лицар наступив на край завіси — затріщала розповзаючись тканина, звалився умивальник, заливаючи килим водою і встеляючи підлогу порцеляновими черепками, розірваний гобелен завис на одному цвяху. Заверещала на сходах служниця (безліч дрібних подій Ірена була не в змозі сприйняти, бо мінялися вони куди швидше, ніж вона встигала міркувати).
Зайда, який вдерся, стояв спиною до стіни, важко дихаючи, свердлив лицаря очима:
— Я... при виконанні... Провидіння... не пробачить.
— Я безкорисливий, — сказав Рек крізь зуби. — Мені однаково.
Простягнув руку в рукавичці, ухопив за лікоть майже зомлілу Ірену:
— Ходімо... Швидше.
* * *Із міста вдалося виїхати безперешкодно, але майже відразу ж за брамою лицарський кінь на рівній дорозі потрапив копитом у яму, й Ірена дізналася, як то буває, коли «кінь скульгавів». Далі просувалися навпрошки по бездоріжжю, в супроводі хмари ненаситних комарів; лицар мовчав, Ірена мовчала також.
Це обов’язок лицаря — захищати дам, які потрапили в біду? Традиція — чи все-таки добровільна ініціатива безкорисливого Река-Шипшини?..
— Куди ми йдемо, Реку?
Він нарешті розтулив губи:
— У надійне місце...
Отого «місця» дісталися вже в сутінках; відсвіт пожежі було видно здалеку, але поки Ірена й Рек спотикаючись добрели до нього, від будівлі на узліссі залишилося лише попелище.
Помалу руйнувалися прогорілі балки, падали сумно і приречено, як осіннє листя. Вилизані вогнем дошки здавалися не сизими навіть — срібними. Чорною ямою зяяв відкритий погріб — імовірно, невідомі грабіжники натрапили на укриття, вивільнили від харчів і, щоб замести сліди, пустили «червоного півня»...
— Це мені за той удар, — глухо сказав Рек. — Слугу Високого Даху та плазом по голові... Я цього сподівався.
І несподівано всміхнувся:
— Зате тепер не доведеться... топтати глечики. Я й так завинив перед Провидінням. Дуже доречно.