Страта - Марина та Сергій Дяченко
На щастя, Семироль ідучи залишив більшу частину грошей. Значить, іще деякий час Ірена буде в змозі платити за житло...
Служниця стишила голос:
— Пан поїхав? Зовсім? Пані потребує допомоги?
Ірена через силу похитала головою.
* * *До вечора Семироль так і не прийшов, і наступного ранку не з’явився теж. Ірена зібрала всю мужність і вирушила до міста.
Осідала пилюка. Похрипли під вечір усілякі закликачі й бродячі торговці; тьмяно зблискували в променях сонця флюгери. Ірена боялася заблукати і тому весь час поверталася до готелю, що мав, як з’ясувалося, прикметну назву «Три кози».
Семироль умів забалакувати з кожним стрічним. Ірені бракувало сміливості навіть на те, щоб запитати дорогу. На перехресті, просто на бруківці, розташувався невеличкий базарчик; торговки, повз яких Ірена проходила вже вкотре, з неприхованою цікавістю розглядали її.
Вона занепала духом. І зовсім уже зважилася повернутися до готелю, укластися в постіль і просто полежати без думок. Аж тут на перехрестя вилетів вершник на високому породистому коні.
Ірена встигла розгледіти високі чоботи зі шпорами, темно-червоний плащ і зосереджене, дивно заклопотане молоде обличчя. Неначе вершник подумки перемножував шестизначні числа...
Кінь якусь мить потупцяв на місці — а потім, спрямований коротким порухом руки і шпор, ринувся просто на ряди торговок.
Жінки кинулися врозтіч. Ірені аж вуха заклало від вереску.
Підкови копит пройшлися по глиняному збіжжю, умить перетворивши його на купу череп’я, затим по розкладених на землі купах овочів, по свіжій рибі. За секунду розтрощивши ринок, вершник розвернув коня і поскакав у одну з бічних вуличок, супроводжуваний криками, лайкою, градом прокльонів...
Жінки лаючись уже збирали черепки та підраховували збитки — а Ірена все ще стояла уклякло, тримаючись за серце, притулившись до чийогось паркану. Серед солоних лайок, які осідали на землю разом із пилюкою, повсюдно чулося слово «безкорисливий». Впліталося в найхимерніші поєднання, набувало незвичного змісту, само перетворювалося на лайку: «У-у-у, пес безкорисливий».
Ірена випросталася. Паркан, на який вона опиралася, був увесь запилючений вугіллям. Ірена забруднила рукав, та й довгий поділ, який так заважав при ходьбі, не завадило б вичистити...
«Безкорисливий пес» був тим самим героєм, який два дні тому з ризиком для власного життя врятував стару. На Ірениних очах. На очах натовпу.
* * *Ніч минула в напівмаренні: кілька разів їй снилося, що повернувся Семироль. Вона підхоплювалася йому назустріч, радіючи, як маленьке дівча, — і щоразу прокидалась. Тоді засинала, і знову тихо відчинялися двері, входив упир-адвокат...
Уранці вона сховала решту грошей у мішечок-гаманець і вирушила в місто, розумно вирішивши, що треба якось діяти. Спершу вона намагалася запам’ятовувати дорогу до готелю, а потім облишила це.
Раптом їй зустрілася невиразно знайома будівля. Вона прискорила крок. Невже?!
Гарпії перед входом... Інститут.
Молодики в темнім убранні, ніби як ченці... ні, студенти. Ірена зупинилася, наступивши на поділ спідниці.
Зараз на ґанок вийде пані Карателька... хоча ні. Навряд чи в цьому навчальному закладі викладають жінки, принаймні серед студіозусів дівчат не видно... А от довготелесий професор східної літератури цілком може зустрітися...
Вона набрала в груди повітря і пройшла між кам’яними гарпіями. Якщо на секунду повірити, що зараз буде пропахла кішками темрява, а через мить її зустріне пан Петер — облисілий, із чашкою кави в руці...
— Пані, ви куди?..
Студенти дивилися на неї з подивом. Ірена вибачилася й побрела геть.
«Пані Хміль, здрастуйте... Пані Хміль, ми читали вашу останню повість... Пані Хміль...»
Колишня викладачка. Колишня письменниця. Колишня дружина. Хто вона тепер?..
Клята оборка на спідниці майже відірвалась і повсякчас плуталася під ногами. Хотілося кави. Немилосердно.
А що коли Семироль знайшов вихід? І тепер, повернувшись на ферму, розправляється з Ніком?
Вона сповільнила крок, пропускаючи карету з гербами.
Ні, малоймовірно. Семироль надто дорожить майбутньою дитиною — він ніколи б не залишив Ірену саму...
З доброї волі не залишив би. Може, його вбили або зловили на гарячому, схопили як упиря, кровопивця?..
Насилу пробираючись між торговими рядами, вона проминула великий базар. Згадала вчорашню подію, черепки під копитами та зосереджене обличчя молодого вершника. Світлі ниточки брів, вигнутих, ніби значок «тильда» на клавіатурі комп’ютера. Губи, прямі й тонкі, як тире. Пласке та бліде, як папір, обличчя.
Заплакана дочка, що обіймає стареньку в квітчастій хустці...
А як рішуче він топтав оті глечики — наче з-за семи морів прибув на це перехрестя, щоби доконче покарати кількох бідолашних торговок...
Імовірно, вона дісталася центру. Вулиці зробилися ширшими, з-за похилих дахів показалися гострі шпилі — храму, ратуші чи палацу...
Слабко ворухнувся давній спомин. Сірникове місто, площа, на якій сидить, підібгавши ноги, сам владика і моделятор...
Площа була залита сонцем. Ірена примружилася.
Авжеж, моделька підросла. Ратуша (або храм чи палац) впиралася шпилями в небо, і якщо моделятор сів би на цій площі — чимало народу загинуло б під його сідницею, а голова його, напевно,
