Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена мовчала.
Чи вистачить у Река терпіння дочекатися, поки вона осмислить цю жахну інформацію?
Може, він бреше?! Ні. Скоріше за все, ні...
Замкнутий світ. Ну, так. Там, у МОДЕЛІ тріумфуючого правосуддя, в МОДЕЛІ адвокатів-упирів, межі чинного світу визначити було важко... Супутникова антена на даху (а чи був сам супутник?!).
Є така іграшка для дорослих — діорама. І не завжди легко визначити, де закінчується справжній пісок і справжнє каміння, а де починається пустеля, намальована на величезному полотні...
Місто — є. Але от гори на горизонті — ілюзія. Кожна наступна модель менша за попередню (що, у Моделятора пороху не вистачило?!).
А можливо...
Світ такий, яким його бачать. Для будь-якого селянина, що цілими днями гне горба й у свята виїжджає на ярмарок, досить було б змоделювати його будинок і поле та шмат лісу, а ще сусіднє село з ярмарком і вибоїстою дорогою... А сусіди начебто чули, що на світі є ще якесь місто, але от самим бувати там не довелося...
Ірена перевела подих. Її співрозмовник терпляче чекав.
— Допоможіть мені... безкорисливий Реку. Кого ж мені ще просити про допомогу?!
Зависла пауза.
— Я не питаю, хто ви, — пробурмотів лицар. Одночасно лагідно і докірливо.
* * *...Анджей Кромар ніколи не був байдужий до футболу, але тільки одного разу захоплення його вилилось у хворобливу пристрасть. Ішов «Відкритий чемпіонат» чогось там, Анджей два тижні не злазив з трибуни, застудився і зірвав голос. Ірена (а відносини між подружжям були на той період досить прохолодними) презирливо мовчала.
Чемпіонат закінчився; отож Анджей, натягнувши бутси, щовечора спускався в сусідній двір, де чекала його компанія дітлахів із усієї округи.
«Стратегія», «тактика», «модель переможного матчу», «режисура бою»...
У «футбольну команду» виводками ходили як мамині синочки, так і пропащі малолітні злодюжки. Дядько Анджей примудрявся заморочити голову і тим і тим.
Одного разу до Ірени підійшла на вулиці незнайома жінка (як з’ясувалося, мама юного футболіста):
— Вибачте, будь ласка... Ви не могли б умовити чоловіка... менше впливати на діточок? Адже він затягує, ніби, гм, у якусь секту, син на нього, м-м-м, молиться, а чоловік аж ревнує...
Ірена зробила великі очі.
«Вихованці» дійсно не стільки ганяли м’яча, скільки слухали, роззявивши рота, теревені «тренера». Про що він із ними говорив — для Ірени залишилося таємницею. Через кілька тижнів команда дядька Анджея викликала на товариський матч дитячу команду міської спортивної школи — і програла з рахунком 16:2!
— Про яку модель може йти мова, якщо ці лобуряки втричі швидше бігають! — обурювався Анджей.
«Тренування» як ножем відрізало. Навколишні хлопчаки кілька днів перебували у глибокій скорботі.
Ірена знала, що відразу після того розгромного матчу керівництво спортшколи запросило Анджея на посаду старшого тренера. Більше того: одного разу їй зателефонували і попросили вплинути на чоловіка — «Який задум! Яка стратегія! Майбутнє дитячого спорту... А за ним і спорту юнацького... А тоді і... Пан Кромар вже зараз міг би претендувати на високий оклад, а в майбутньому...»
Вона понуро зітхала в слухавку.
Анджей давно втратив інтерес до слабосилих вихованців — а заодно й до футболу; цілими днями просиджуючи за комп’ютером, він натхненно маніпулював мінливими і загадковими, безглуздими для Ірени символами...
* * *— ...Ніхто не бачив, пані. Принаймні люди, яких я розпитував... не бачили. Ні чорнявого на ім’я Ян, ані чоловіка на ім’я Анджей...
Імовірно, джерела безкорисливого лицаря заслуговували довіри.
Мабуть, знайти людину в місті та околицях досить важко (чи, навпаки, легко?).
Рек зам’явся, ніби бажаючи про щось запитати — і не наважуючись.
— Говоріть, Реку...
— Пані, вам слід змінити готель. Ви привернули увагу.
Запала пауза; лицар Рек не знав, що його слова відкладено на поличку, й Ірені потрібен час, аби усвідомити їх.
— Чию увагу я привернула, Реку?
Він подивився здивовано. Так, наче це само собою зрозуміло, мабуть, Ірена ляпнула дурість...
Під вікном буденно сварилися якісь жіночки. Десь стукала сокира, дзюрчали, зливаючись по жолобах, сеча і помиї.
— Пані...
— Вибачте, Реку, ви не могли би звати мене просто Іреною, без «пані»?
Він насупився:
— Пані... гм, Ірено... Присягніться, що ви і авторка Хміль — це не одне і те саме ім’я.
Отак.
Вона ледве встигла присісти на ліжко. По спині, по потилиці пройшлися противні голочки — так, починається... Ох, даремно Семироль сміявся над нею: «Чому ви всього боїтеся?»
МОДЕЛІ не люблять її. МОДЕЛІ виживають її, відривають... Чому скромна жінка накликає на себе всілякі злощастя, гоніння, лиха?
Вона насилу опанувала себе. (Не можна хвилюватися — майбутній дитині шкідливо...)
— Реку, а... звідки така
