Страта - Марина та Сергій Дяченко
Вона згорнулася калачиком. Міцно притисла руки до живота, глибоко задихала, борючись із нудотою.
«Я віддам тобі цю дитину, Яне. Віддам покірливо, тільки з’явися...»
Тиша і хропіння. Мишача метушня, запах поту і далекий гавкіт сонного пса.
* * *Провидіння раз у раз давало промахи. Принаймні так здавалося на перший погляд.
Черга перед палацом Тлумачів випаровувалася. Когось було покарано Провидінням абсолютно несподівано і безневинно; черга на третину складалася з таких людей, усі вони були або хворі, або пригнічені горем, усі вони з’явилися до Тлумачів із єдиним запитанням: за що?! Ну за що ж?..
Ще майже дві третини очікувачів перед палацом були обережні. Адже відомо, що будь-яке скільки-небудь значне діяння тягне за собою як добрі, так і лихі наслідки — обережні намагалися з’ясувати наперед: чекати від долі нагороди чи лиха, а якщо і того й іншого — то в якій пропорції?
І нарешті, дещицю становили волоцюги, роззяви, цікаві, божевільні й ті щасливці, на яких упала неждана нагорода Провидіння. Ці останні хотіли дізнатися, за що саме дякує їм доля, і перед палацом вони завжди були в меншості, бо, як правило, кожен раптово нагороджений легко знаходив у собі відповідні чесноти й не обтяжував Тлумача непотрібними запитаннями.
Тлумачів було, згідно з каноном, одинадцятеро. Дванадцятий — верховний Тлумач, пояснював найбільш заплутані випадки або дарував тлумачення знатним особам. Говорили, що мудрість Тлумача не вмістить жодна книга, що ключі-розгадки до головоломок долі всякий Тлумач передає неодмінно своєму наступнику і неодмінно на смертному одрі.
Але ж, Анджею, це ж не закони фізики, думала Ірена, стоячи під палючим сонцем у натовпі інших шукачів правди. У побуті закони фізики виконуються завжди... або майже завжди, принаймні сковорідка зазвичай падає на підлогу, і ніколи — на стелю... А закони справедливості, розчинене в природі правосуддя... якщо ти створив цей світ ТАКИМ, то навіщо ці підпірки у вигляді дванадцяти Тлумачів?!
Можливо, ти розумів усю слабкість своєї побудови. Можливо, експеримент триватиме до того моменту, поки ти не зафіксуєш усі можливі похибки...
ЦЕЙ світ — твоя мета? Саме його ти хотів змоделювати? А та, попередня МОДЕЛЬ, із упирями-адвокатами, послужила тобі розминкою, полігоном?
Чи в цій новій МОДЕЛІ тебе знову немає, ти пішов у наступну і створюватимеш їх без кінця, поки у недоброї пам’яті пана Петера остаточно не вичерпається енергія?.. Хоча хто сказав, що пан Петер зі своєю машинерією може щось тепер змінити?..
Сонце нещадно палило, але Ірені на мить зробилося зимно, коли вона згадала версію Семироля про те, що ця нова МОДЕЛЬ є її власний, змінений катаклізмом світ...
Черга просувалася. Повільно, але йшла. Тлумачі працювали — всі одинадцятеро.
А їй конче потрібен дванадцятий. Верховний.
Не одну годину витрачено було на те, щоб придумати слушне запитання. Тлумачі просівають людей, як пісок. Скільки піщинок на березі — стільки й складних і спірних питань, загадок Провидіння, заковик і казусів, і всі вони протікають крізь пальці Тлумачів, звичних до того, що знають таємне, бачать наскрізь...
А Ірені потрібен був дванадцятий. Будь-що треба загнати рядового Тлумача у глухий кут — так, щоб він визнав свою некомпетентність і направив її до свого шефа, Тлумача над Тлумачами, який напевно читав її «Розкаяного», який знає про цей світ усе...
Вона перевела подих.
Ніхто не знає імен Тлумачів. Біля смертного одра свого попередника, беручи з рук у руки низку ключів-розгадок, вони про всяк випадок позбуваються імені (ймовірно, це воля Провидіння?). А вже у верховного Тлумача, за чутками, імені ніколи й не було, і ніхто не пам’ятає його попередника, він начебто був на своєму посту спочатку, — так, в усякому разі, стверджують чутки.
А Ірені так хочеться вірити, що забуте ім’я цього початкового Тлумача — Анджей Кромар...
Як повільно просувається черга...
Очікувачі один за одним підходили до порога, піднімалися по одинадцяти сходинках і зникали всередині. Просто перед Іреною стояв хлопчина років дванадцяти — ніякої потреби відвідувати Тлумача у нього не було, він тримав місце в черзі для когось, заробляючи таким чином на шмат хліба. Приблизно третина черги складалася з таких «заступників» — своєрідний промисел...
Зате наступний за Іреною був молодий городянин — кремезний і смаглявий, у нього ні з того ні з сього розорилася процвітаюча лихварська контора, і ділок щиро не розумів, чим завинив перед Провидінням і чого чекати далі. А за лихварем — Ірена знала — стояла жінка, яка ніяк не наважувалася добити безнадійно хворого батька, що впав у маразм. А ще далі — інший батько, порівняно молодий, він хотів зірвати синівське весілля, бо від майбутньої невістки, як він упевнений, не слід чекати нічого доброго. А далі...
Черга просунулася ще на два кроки.
Ірена давно продумала і перебрала всі можливі варіанти запитань. Часто згадувався Нік, що позбавляв мук своїх приречених пацієнтів і засуджений був за це на смерть від зубів упиря. Схоже, Провидіння в цій МОДЕЛІ менш прямолінійне, ніж правосуддя в попередній, але Ірена просто зобов’язана загнати його в глухий кут. Принаймні хоча би головного Тлумача...
Ґанок із одинадцятьма сходинками невблаганно наближався. Ірена нервувалася все більше.
Крок. Іще крок; замість хлопчиська, що вже отримав копійчину за збережене місце у черзі, перед Іреною стала гарненька панночка років шістнадцяти (цікаво, про що буде питати юна
