Страта - Марина та Сергій Дяченко
Перша сходинка. Сонце схилялося все нижче, черга хвилювалася: коли воно зайде, двері зачиняться, й тим, хто не встиг сьогодні, доведеться чекати до світання...
Друга сходинка. Третя і четверта. Ірена зрозуміла, що сьогодні не встигне. Знову ніч на соломі; а на ранок, цілком можливо, людям повідомлять про раптову смерть верховного Тлумача (але тільки Ірена знає, що це означатиме появу нової МОДЕЛІ — моделі-в-моделі, наступної ланки, наступної лялечки-матрьошки).
Двері відчинились і пропустили відразу сімох. Просто перед Іреною опустився різьблений жезл — імпровізований шлагбаум, яким воротар сортував натовп:
— Стривайте, голубонько... Цілком імовірно, що на сьогодні прийом закінчено.
Вона навіть не здивувалася. Там, за дверима, було холодно і вогко, йшли вгору темні височезні колони, вони стояли без будь-якої системи, як дерева в лісі, і від того передпокій палацу дійсно нагадував ліс, незайману хащу, куди тисячі років не ступала нога дроворуба...
Десь у глибині почувся звук — гонг. Двічі.
— Ще двоє заходьте, — невдоволено сказав воротар.
У Ірени затерпли ноги, і якби не молодий лихвар, що ломонувся в двері й мимоволі штовхнув її в спину — стояти б їй тут до завтра...
Бо старенька, яка опинилася за шлагбаумом-жезлом, кипіла від обурення і ледве не випередила її.
— Ні, пані. Сюди...
Стовбури-колони оточували гвинтові сходи. Одинадцять сходинок, але відстань між ними така, що Ірена мигцем пожаліла стареньку — як-то вона дертиметься сюди...
Вона заблукала б серед отих стовбурів, якби спеціальний служка не допоміг їй. Плутаючись у ненависній спідниці, подумки прикликаючи Творця, Ірена почала підійматися. Неподалік сопів молодий лихвар — на сходах він був поруч, але вже значно випередив Ірену, вона бачила, як сипляться з його підошов грудочки засохлої грязюки і довго кружляють у повітрі. Впору злякатись і подивитися вниз.
Ірена не боялася висоти. Але ось як дертиметься ота бабуся?..
Люк. Ірена боляче вдарилася потилицею, потім, перетерпівши, навалилася плечем, кришка відсунулася легко, напівтемрява змішалася зі світлом — матовим, зеленкуватим. Ірена задихаючись виповзла з люка. (Тьху, хоч би оті Тлумачі подбали про підйомник для відвідувачів...)
Від численних поворотів на сходах паморочилася голова.
Горіли зелені свічки. Ірена зроду такого не бачила — свічка як свічка, але тільки вогник — ніби на новорічній гірлянді — зелений...
Штукарі...
Вона озирнулася.
Круглий тісний передпокій нагадував сковорідку. Звідти йшов вузький довгий коридор, на дерев’яній підлозі якого красувалася недвозначна, стерта сотнями ніг стрілка.
Отже, туди...
Біля входу в коридор вона мимоволі затрималася. Десь капала вода, пахло цвіллю та підземеллям (і це при тому, що вона перебуває як мінімум на висоті десятиповерхового будинку!). Авжеж, той, хто організовував Тлумачам отаке робоче місце, мабуть, старавсь якомога далі відійти від традиційного зразка. Дизайнер попрацював добряче... Ірена однак не могла позбутися думки, що її от-от покличе невидимий розпорядник: «Швидше! Робочий день закінчується!»
Вона зібралася з духом і пішла по коридору, рахуючи кроки. Ого! Двадцять, двадцять п’ять, сорок...
Стоп.
Ще кімната, майже зовсім темна, бо одна зелена свічка аж ніяк не додасть світла. Кам’яна морда невідомого звіра — досить лютого, якщо поглянути на роззявлену пащеку. Ірену вже пробрав циганський піт — але ніяк не тому, що екзотична декорація налякала її. Ні, наближалася мить, коли вирішиться її доля щодо найближчої вічності...
— Підійдіть, пані, і зазирніть у темряву...
У пащі кам’яного чудовиська промайнув закличний вогник. Ірена наблизилася на негнучких ногах; і відразу стало зрозуміло, що доведеться ставати на коліна. (Хоч би подушечку передбачили, гидомирники...)
Обережно, ніби боячись зіпсувати зачіску, вона просунула голову звірові в пащу. (От уже любителі дешевих трюків...)
На обличчя їй впало світло. Вона заплющила очі; яскравий промінь від дзеркала-відбивача, конструкція, як у прожектора — дикий народ, а ти диви...
— Чи з доброї волі ти прийшла, пані?
Той, хто запитував, залишався невидимим. Тільки голос видавав чоловіка — вочевидь, немолодого, обтяженого довгим робочим днем, що збирається розправитися з останньою відвідувачкою, а потім піти кудись у шинок і, невпізнаний, розслаблено випити з друзями кухоль пива...
— Так, — вона машинально кивнула, ударившись підборіддям об звірячу щелепу.
Пауза. Довга пауза, під час якої її вивчали, і холод від кам’яної морди струмочками потік по спині: упізнали! В усіх Тлумачів є опис неблагонадійної авторки Ірени Хміль...
Зітхання у темряві:
— Чи не бажаєш ти злого Тлумачам, Високому Даху, вільному місту?
Тлумач вдовольнився оглядом. Навіщо йому зайвий клопіт, та ще й наприкінці робочого дня...
— Ні, — вона насилу втрималася, щоб не кивнути головою.
— Скажи, що тебе непокоїть, і я поясню тобі волю Провидіння, з тим щоб ти йшла за нею свідомо і радісно...
Завчена формула. Ірені між тим був потрібен час, щоб осмислити її. Але Тлумач не мав охоти до ліричних пауз:
— Говори ж...
«...дочко моя», — подумки додала Ірена. У процедурі дійсно було щось від таїнства сповіді — тільки
