Страта - Марина та Сергій Дяченко
Утім, усе розвивалося зовсім не так моторошно.
Дідок підкликав підлітка, відтягнув одну повіку хлопчині, гачкуватим пальцем ткнув його під ребро (хлопчина аж сіпнувся) і задоволено кивнув:
— Підеш рубати дрова...
На Ірену лікар кинув побіжний погляд — на обличчя і на кругленький живіт.
— Прясти, ткати вмієш?
Ірена хитнула головою.
— Прибиратимеш...
Кілька хвилин по тому їй спало на думку, що слід було зізнатися в грамотності і тим самим напроситися на чистішу роботу. Але носатий дідок уже пішов, а Ірену легко і без зволікань було зараховано до тутешніх мешканців — убогих і нужденних розумом...
— Пахне... їжа, — захоплено протягнув носом хлопчина.
Просторими коридорами справді розносився густий запах не надто вишуканої, але напевно ситної та поживної їжі.
Розділ одинадцятий* * *
«Притулку для убогих» жила досить пістрява публіка, і кожен із його в’язнів-мешканців був убогий по-своєму. Крім божевільних, до яких тепер прилучено було й Ірену, тут жило кілька безпомічних старих, пара калік, горбатий карлик із сумними очима, купа дітлахів-сиріт, у різний час підібраних деінде.
Усі вони жили купно, і свобода їхня обмежувалася тільки парканом. Ну і, зрозуміло, «нужденністю» розуму. Так, приміром, клишоногий чоловічок Лобз не міг самостійно спуститися з високого ґанку, а бідолашна схибнута Флея вірила, що сидить у тісній залізній клітці, і ніколи не випростувалася на повен зріст, щоб не вдаритися об уявні прути... Такий собі Горох — міцноплечий селюк із поведенцією багатого пана, намагався впровадити в притулку найжорстокішу та безглузду тиранію. Але після розданих «підлеглим» потиличників і показового шмагання пана-дуку наздоганяло всюдисуще Провидіння. Прибитий раптовим спалахом хвороби, він надовго зникав з очей, відлежуючись десь у далекому кутку, і щоразу йому було все важче оговтатись, і його сусіди по притулку сподівалися, що він не оклигає зовсім...
Постійного персоналу в притулку не було. Щорання ворота відчинялися, пропускаючи двох-трьох похмурих добровольців, іноді колишніх, але частіше нових. Добровольці розходилися скрізь в пошуках роботи, а носатий дідок, який виконував обов’язки директора і головного лікаря, направляв їх. Гидливо кривлячись, вони прибирали за немічними, що не вставали із солом’яних матраців, витирали шмарклі дітям, які слабко чинили опір. А ще прали і мили посуд, допомагали клишоногому Лобзу спускатися з ґанку — словом, виконували всю невдячну, переважно брудну роботу. Нікому за це не перепадало ні копійчини — винагороду встановлювало Провидіння...
Ті з добровільних помічників, хто «спокутував» за найвищим рахунком, місяцями жили неподалік, у флігелі. Майже всі «убогі» панічно боялися їх — аж ніяк не через те, що могли отримати запотиличник. «Спокутники» ніколи (за рідкісними винятками) не чіпали «убогих» навіть пальцем. Проте ніхто, окрім Гороха в періоди загострень, не ризикував наблизитися до них із доброї волі. Ірена невдовзі зрозуміла, чому...
Відтоді як верховний Тлумач зник у бічному коридорі, наостанок майнувши у непевному світлі — з цього самого моменту все, що відбувалося з нею, мовби втратило сенс! Мета (дістатися до Анджея Кромара) знову відсунулась у невизначену каламутну далечінь. Зате загадка — що ж було написано в засудженому владою «Розкаяному» — здавалася куди важливішою од реальних подій. І коли Ірені вказали, де її місце — на матраці, на жорсткій соломі, — вона покірно кивнула головою. Все, що відбувалося — стосувалося не її...
Утім, умови життя в колишньому домі багатія були, схоже, навіть кращі, ніж у тій нічліжці, де Ірені й Рекові довелося провести останню ніч перед візитом до Тлумачів. «Убогі» їли досита — у притулок регулярно надходили щедрі пожертви. Незважаючи на певні особливості закладу, скрізь було чисто, й Ірені зовсім не довелось, як вона спочатку боялася, виснажувати себе брудною працею. Добровольці-прибиральники старалися з усіх сил, бо інакше ніхто не зарахує їхніх заслуг перед Провидінням.
«Притулок для убогих» був тією віддушиною, тією розмінною монетою, при якій навіть убивця, що заздалегідь і до дрібниць спланував свій злочин, міг розраховувати на поблажливість всевидячого Провидіння. Об’єктом для спокути слугували усі «споживачі» безкорисливості — каліки, божевільні та діти-сироти. Нечисті на руку торговці, вуличні злодюжки та навіть і знані розбійники «відмивали» свої гріхи, витираючи блювотиння, виносячи нічні горщики та миючи немічних бабусь. Час від часу бундючні слуги Високого Даху приносили в кошиках щедрі пожертвування. А широкоплечі стражники старанно рубали дрова, підмітали двір і чистили вигрібну яму...
У їхні ж обов’язки входило охороняти ворота й утримувати в необхідній лютості сторожових собак. «Убогі» в жодному разі не повинні помишляти про втечу — мабуть, їх охороняли для їхньої ж користі...
Ірена скептично посміхнулася.
У неї не було часу, щоб відстежувати і до решти осягнути закони життя притулку. Зате їй пощастило — од першого ж дня для неї знайшовся досить приємний співбесідник. По якімсь часі їй здалося, що, пізнавши світ «убогих», вона зрозуміє МОДЕЛЬ у цілому...
Схоже, вона помилялася...
* * *Старий із лютнею гаяв час у закутку, у порівняно спокійному і теплому місці — сонячне проміння заглядало сюди рано-вранці й не зникало до полудня. Старий перебирав струни і неголосно мугикав пісні