Страта - Марина та Сергій Дяченко

Перед пишними ворітьми храму — або ратуші чи палацу — юрмився люд. Багаті городяни, не надто багаті міщани, волоцюги, потомлені мандрівники, чоловіки й жінки з дітьми — всі вони утворювали рухливу чергу. Вірніше, кілька черг.

За словами Семироля, Ірена знала, що місцевий правитель називається герцогом. Імовірно, всі ці люди з’явилися на прийом?

Вона підвела голову; будівля одночасно дивувала і пригнічувала. Готичні форми, вигадливі вітражі, вишкірені кам’яні морди... Вражає...

А моделятору ж зовсім не обов’язково сидіти на площі, підпираючи головою високе небо. Він цілком може розташуватись усередині такого от архітектурного шедевра, карати і милувати, наказувати і приймати прохачів...

Вона похитала головою. Перша думка Семироля була — шукати Анджея в герцогському палаці (тоді Ірена, пам’ятається, саркастично посміхнулася). Ні, не такий простий пан Кромар, його не відшукаєш ні на троні, ні біля його підніжжя...

— До Тлумачів? Хто останній до Тлумачів?

Сільський на вигляд чоловічок боязко плентався вздовж звивистої, як вуж, черги; йому поблажливо роз’яснювали щодо правил попереднього запису, глашатаїв, законів...

Виходить, тут, на площі, у них основне вогнище мракобісся...

Ірена завжди уникала збіговиськ і черг. Стовповисько людей лякало її.

Вона заблукала.

Зсередини місто здавалося не таким уже й маленьким; вулиця змінювалася вулицею, перехрестя — перехрестям, а запитати у когось, як пройти до готелю «Три кози», вона поки що не наважувалася...

У «Трьох козах» залишився Іренин одяг, той самий, у якому дбайливий Семироль віз її до лікарні. У «Трьох козах» залишилися згорнуті в рурочку папери — ті, що в цій МОДЕЛІ відповідали її, Ірениним, першим оповіданням. Вона не насмілилася залишити їх у покинутому будинку — але й прочитати досі не наважилася...

А головне — в «Трьох козах» залишилася надія на повернення Семироля. Примарна, але надія.

— ...Пані потребує допомоги?

Ірена обернулася.

Імовірно, ситий крамар. Добротний каптан (чи як це у них називається), капелюх із маленькими крисами, смугасті панчохи з-під коротких штанів — Ірена зніяковіла. Непристойно так ось, упритул, розглядати людину...

Утім, крамар теж її розглядав. У нього в очах жила та сама зосередженість, із якою білявий вершник розоряв імпровізований ринок на перехресті...

— Пані когось шукає?

Ірена силувано посміхнулася:

— Я шукаю готель «Три кози». Пан не міг би...

Крамар насупив брови. Кивнув, ніби роздумуючи:

— Міг би... Аякже. Пані, як видно, приїжджа?

Ірена перемогла противний холодок у грудях. Мав рацію Семироль: «Ну що ви боїтеся?»

— Так, — сказала вона якомога безжурніше. — У нас із чоловіком будиночок у передгірні... Ми приїхали подивитися місто... А тут чоловік відлучився у справах, — слова лилися з неї нестримно, ніби змащені олією. — Ну, я й вирушила погуляти... І заблукала... Якби пан показав мені дорогу — я була би дуже, дуже вдячна...

— Я б вас провів... — замислено сказав крамар. — Але ви, як видно, натомилися, зголодніли... А що чоловічок — кинув вас чи запив?

Ірена, сторопівши, похитала головою.

— Не відмагайтеся, пані, і мужню жону, яка гуляє містом, зовсім по-іншому вирізниш... І волоцюжку видно, навіть якщо пристойно вдягнена... А поділ-то подертий...

Ірена відступила на крок.

— Звиняйте вже, без образ, я чоловік тертий, багато бачив на віку... А ви, часом, не той... — і він запитально вказав поглядом на Іренин живіт.

Вона відчула, як приливає кров до щік. Відступила на крок, збираючись піти.

— Я, пані, перед Провидінням боржник, — багатозначно сказав крамар. — Так що — прийму вас на постій... Майже задарма — так, за відробіток... Провидіння вчить: зневірених — утішати, бездомних — пригріти, вагітних — оберігати... байстрюка вашого в хороший притулок оддамо. То ходімо? — він узяв Ірену за зап’ястя.

Його руки наче не були липкими. (Мабуть, Ірені так здалося.)

— Відпустіть! — вона рвонулася.

— Ну-ну, мила... Я ж правду сказав? Бачу, що вгадав... Провидіння вчить — коли хто добра свого не розуміє, то наставляти лагідно або таємно добро чинити... А таємно не виходить. Ходімо, дурна, хоч нагодую тебе, а то щоки, бач, позападали, череватим жерти ж бо за двох належиться...

Вона рвонулася, мало не здираючи із зап’ястя шкіру. Рука крамаря стиснула сильніше, завдаючи вже неабиякого болю:

— Не смикайся, кому кажу? Спасибі потім скажеш... А то дивись, спитає з тебе Провидіння — за невдячність...

Від болю Ірена ослабла. Хотіла крикнути: «Анджею!», але голосу не було. Ноги вже приречено ступали слідом за діловим крамарем (а що — нічого страшного, не сторожа, не кат і не в’язниця, може, варто подумати про...).

— Відпусти її.

Сказано було неголосно, похмуро, невиразно, але пальці крамаря миттєво розтулилися.

Ірена схлипнула.

Поруч, за два кроки, топтали пилюку волохаті кінські копита.

Вона підвела голову.

Молодий пан стояв,