Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Ну, якщо МОДЕЛІ створюються по нисхідній... Увійдемо, наприклад, в якусь місцеву крамничку «Ґноти і свічки...» І опинимося на пагорбі. По дорозі буде тупцяти плем’я в шкурах, трохи нижче і ліворуч буде ваша печера з викарбуваними на камені... або намальованими на стінах... першими оповіданнями Ірени Хміль...
— Ні, — сказала вона сердито. — Анджей Кромар ставив іншу мету... Не насміхатися з моїх письменницьких спроб і не ілюструвати шкільний підручник...
— Еге, Ірено... Ви все-таки вірите, що він не божевільний.
— Він завжди був божевільний! — відгукнулася вона роздратовано.
— Як же це ви зважилися...
— А вам-бо що?
— Нічого... Не хвилюйтеся.
Близько години вони їхали мовчки; у Ірени вже геть розболілася спина, і довелося зробити новий привал. Ірені дуже хотілось їсти, але зізнатися в цьому заважала гордість.
— А що він усе-таки мав на меті? Як ВИ гадаєте, Ірено?
Вона втомилася. Вона смертельно втомилася, не треба було лягати на траву, тепер вона не зможе встати, і Семироль побачить її слабкість...
— Ек... спериментальна соціологія.
— Що?
Ірена скривилася, згадуючи:
— «У будь-який момент часу в людства був, так би мовити, потаємний заборонений куточок. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними... І все ж таки нечувано перспективні...»
— Ну і пам’ять у вас, — сказав Семироль після паузи.
Ірена згадала відомий анекдот і кисло посміхнулася.
* * *Там, де Ірена очікувала побачити передмістя, як і раніше, тягнулися поля і пустирі.
Місто виявилося набагато меншим, ніж вони сподівались; здалеку розгледівши стіну, ворота і вежі, Семироль притишив крок.
— Красиво, — байдуже сказала Ірена. І додала невпопад: — Яне, а як щодо полежати в труні?
— А наші справи такі погані? — після паузи запитав адвокат.
— Ні, — Ірена гмукнула. — Просто в таких декораціях... вампірам не властиво блукати вулицями. Вони мусять боятися сонця, вдень спати у трунах, лише вночі...
— Це залежить від того, які вампіри, — Семироль не образився і не здивувався.
Вони проминули підйомний міст і ввійшли в місто.
* * *Вулицею рухалися мовчки. Ірена спішилась і крокувала поруч із адвокатом; час від часу, не в змозі утриматися, вони підштовхували одне одного ліктями і вказували поглядом на все нові й нові подробиці: побутова сценка біля джерела, дбайливо оздобленого у вигляді коров’ячої голови... Господині в чепурних чепцях, які перемовляються через вузьку вулицю... якісь бродячі кози, собаки, жолоби для помиїв, мідні кільця, шорні лавки, озброєні вершники — Ірені важко було стриматися, не сахнутися...
Планування міста змінилося абсолютно. Двічі чи тричі вузькі вулички виводили подорожніх на майдан — Ірена щоразу напружувалась, очікуючи побачити шибеницю з трупом у петлі. Чомусь картина міста здавалася неповною без запаху гною, стражників зі списами і ешафотів...
Запах був — не надто сильний і неявний, зате стражника не зустріли жодного. На майданах розташовані були здебільшого крамниці та заїжджі двори (шибениць, на щастя, не було).
На них поглядали — з цікавістю, іноді насторожено, але й тільки. Ірена боялася, що буде гірше, що за двійком дивних подорожніх учепиться натовп роззяв...
Вечоріло. Ірену все ще не полишала надія на чудо — ось, мовляв, зараз, цієї миті, з-за повороту з’явиться крамниця з якимось особливим, знайомим фасадом, будівля-мітка, що приховує в собі ПЕРЕХІД...
— Пан моделятор має дуже приблизне уявлення про середньовічне місто... Це лубок, Ірено.
— А хто вам сказав, що він моделює середньовіччя?
— А що він моделює?
— Ви вже запитували...
Довготелесі ліхтарники запалювали свої ліхтарі. Дуже красиво — кольорові скельця, товсті свічки, місто в сутінках, у кольорових вогнях...
У якийсь момент Ірені здалося, що вона стоїть посеред широкої жвавої траси. Праворуч і ліворуч од неї струмують два потоки — червоних вогнів-утікачів і білих — прибульців... Фари, вогні, всерозуміючі очі світлофорів...
— Ви втомились, Ірено.
— Ні, не особливо...
— Ви ледве тримаєтеся на ногах... Прогулянки, звичайно, у вашому стані рекомендовані, але не такі тривалі...
Ірена не запам’ятала, як називається готель. Їй було вже все’дно.
— ...Кімната? Вечеря? Гарячої води для панів подорожніх?
Скрипливі сходи.
Ірена опинилася на ліжку. Запинало з позолоченими китицями подекуди продірявилося, крізь діри тепло блимала свічка...
— Яне, увімкніть же світло...
— Зараз, тільки знайду вмикач, — почувся глузливий голос Семироля.
Він теж утомився.
* * *Після сніданку (овочі виявилися смачними, тверду смаженину неможливо було їсти) Семироль вирушив до міста — сам. Ірена перемогла себе і не напросилася в попутниці.
Їй було моторошно залишатися самій. З іншого