Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена обхопила плечі руками.
Це карета. Саме так принаймні зазвичай зображають карету. Короб на великих колесах, із дверцятами збоку, з візником як шофером...
Війнув теплом вітер.
Осторонь, під пагорбом, неквапно щипали травицю зо два десятки одутлих корів. Ірена перевела погляд — гай зеленів соковито і густо, листя ще не загрубіло під пилом і сонцем — просто-таки свято життя...
Ліворуч, унизу, темніли дахи. Босонога дітлашня метушилась на галявині, затіявши якусь гучну гру.
Вона здригнулася. Похитала головою.
Обабіч дороги лежали два високі замшілі валуни. Ще один плаский камінь гігантською медузою розпластався край схилу; на камені спиною до Ірени сидів якийсь чоловік.
Вона озирнулася. Закусила губу, намагаючись упоратися з розчаруванням.
Ось її будинок. Незвично маленький, зате з просторим подвір’ям, із господарськими прибудовами, яких ніколи не було; проте це її будинок, і тополя видніє — не ліворуч од воріт, як це було всередині МОДЕЛІ, а праворуч, як належить...
Що це, Анджею. Якась нова крутиголовка?
Вона зробила крок уперед. Озирнулася на камені — вони лежали тут років сто, а то й більше, і лежали неспроста. Неначе ворота...
Затримавши подих, вона знов увійшла в замшілий прохід.
Ніякого ефекту.
Що й потрібно було довести...
Постоявши ще якийсь час, вона повільно, крок за кроком, рушила до зігнутої постаті.
Підійшла. Сіла поруч.
— Не сидіть на землі, — Семироль уже не дивився на неї.
— Це трава...
Семироль на мить обернувся. Очі у нього були скляні.
Коров’яча череда пройшла зовсім поруч. Слабко теленькав дзвіночок на шиї у моругого бика.
— Яне, я прошу зрозуміти... Невже ви думали, що примусом можна домогтися...
Вона замовкла, не закінчивши фрази.
— Де ми? — підібгав губи Семироль.
Вона знизала плечима:
— Варіантів кілька... Найпримітивніший — ми впали зі скелі й тепер ловимо передсмертні видіння...
— Далі. Інші варіанти?
Ірена зітхнула:
— Це знову МОДЕЛЬ. Невідома МОДЕЛЬ.
* * *Вони спускалися все повільніше й повільніше, зрештою, Ірена спіткнулась, і Семироль автоматично підхопив її під руку.
Галайстра дітлахів. Вони були неймовірно обшарпані. На комусь — тільки груба сорочка до пупа, а ще на котромусь — тільки діряві полотняні штанці. Всі — босоногі і стурбовані лише тим, як ловкіше збити камінцем мішень — рогатий коров’ячий череп.
Ірена ковтнула слину, впізнавши Валька. Хлопчак був років на три старший, ніж того вечора, коли на прохання Ірени приніс їй спортивну газету. Брудний і обшарпаний, як усі, із кучмою нестриженого волосся, він явно вів перед у грі — роздавав потиличники всім, хто, на його думку, порушив правила...
І все ж таки це був він, Валько (Ірена чомусь була в цьому впевнена).
— Ну й звичаї, — пробурмотів Семироль.
— Яне, — прошепотіла вона ледь чутно. — Я боюсь...
— Невже? — жовчно запитав Семироль.
— Подивіться он туди...
Рублена хата із цілісних колод здавалася експонатом музею просто неба. Різьблені ворота, важезний замок на завісах, похилий дах, вкритий, здається, якоюсь подобою замшілої черепиці... Глухо зачинені дерев’яні віконниці...
Ціла вулиця музейних, вигадливо-етнографічних хат. Сусідський будинок... Колодязь із «журавлем», із дерев’яним цебром на краю зрубу...
— Як же ми увійдемо?
Найдосаднішим здалося те, що ворота замкнені, а у неї навіть ключа немає...
— Відійдіть! — роздратовано кинув Семироль. Відсторонив її, оглянув круглий замок розміром із кавунець; зітхнув. Легко — з дивовижною легкістю — висмикнув із одвірка іржаву петлю разом із здоровезним цвяхом:
— Система, хай їй... на межі фантастики...
Ворота несамовито заскрипіли. З-за сусідського паркана виткнулися голови. Але Семироль не дозволив Ірені навіть озирнутися, а хутко заштовхнув її у двір.
— Сенсей?!
Грифельно-чорний, розміром з теля пес вишкірив жовті зуби. Махнув хвостом.
— Попереджати треба, — глухо сказав Семироль за її спиною.
— Сенсейчику... Це ти?!
Пес заскавчав. Кинувся, ледь не збиваючи її з ніг, поклав Ірені на плечі зашкарублі від бруду передні лапи, величезним, як рожевий млинець, язиком лизнув у ніс...
Їй ударив у ніс гострий собачий запах.
* * *— ...Обмірковуємо варіанти... Перший — передсмертні картинки. Треба сказати, надмірно затягнуті і до того ж — парні, узгоджені, що малоймовірно... Другий варіант?
Ірена мовчала. Дивилася на іскорки вогню в каміні.
— Ірено! Ви організували всю цю заплутану круговерть, ви в ній точно розбираєтеся більше за мене, отже, ви —