Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Вранці наступного дня ми познайомили всіх з Іларіоном і, залишивши будівництво під його контролем, вирушили разом із Вестором до його селища. Туди, де чекала на нього довгих п'ять років Алессандра, занурена в магічний сон.

Гектор дуже зрадів нам та привітав радісним іржанням, Армаріс сів у сідло і, підхопивши мене, посадив перед собою. Вестор осідлав Масті, ми попрямували через ліс. Селище, звідки родом був Вестор, знаходилося на півдні Світу Темряви.

Наш шлях лежав через кілька селищ, і скрізь нам зустрічалися маги, які вклонившись, поспішали далі у своїх справах. Я ще раз переконалася, що тут усі були, наче одна велика родина. Не було зайвих церемоній, люб'язностей, поклоніння перед своїм Повелителем. Його поважали, безумовно, але сприймали як старшого брата та наставника. Не більше.

Та й сам світ темряви подобався мені все більше. Соснові та евкаліптові ліси, лісові озера з перламутровою прозорою водою, чагарники дивовижних шпичастих та гладкоствольних рослин, які мені раніше не зустрічалися, поля величезних червоних квітів, що видають тонкий солодкий аромат – все це викликало в мені захоплення.

Що ближче ми були до поселення магів Землі, то сильніше в мені зростало хвилювання. Я все ще не вірила, що можу допомогти своєму другові. Так, Вестор справді став мені другом. Хоча я й побоювалася його спочатку. Його холодний зовнішній вигляд вводив мене у стан паніки. Часом хотілося втекти та сховатися. Але незабаром я побачила, що за всім цим ховається самотність та біль. Багато болю та розпачу. І водночас душевного тепла. Вестор був мовчазний, занурений у свої думки та фантазії, він жодного разу не заговорив з нами за неповні два дні шляху. Навіть коли ми організовували привал, міг перекинутися лише кількома словами.

Ми не наполягали. Нам було про що поговорити один з одним, та й взагалі дуже хотілося побути разом, наодинці. І ми обидва лише чекали моменту, коли зможемо усамітнитися у замку.

У поселення Суничне ми в'їхали опівдні. Будинок, де спала Алессандра, знаходився на околиці. Звичайний сільський одноповерховий будиночок зі світлого дерева під двосхилим різьбленим дахом був обгороджений невисоким парканом, обплетеним виноградною лозою. Ягоди вже дозріли та служили додатковим декором. На відкритій веранді стояли крісло-гойдалка та невеликий круглий дерев'яний столик. Ми обережно піднялися сходами, і Вестор тихо постукав у двері.

Нас зустрів сивий згорблений дідок.

- Весторе, синку! Привіт, любий, – він рвучко обійняв мага.

- Привіт, тату. Як вона? – Запитав Хранитель, теж обіймаючи старого. – Радий тебе бачити у доброму здоров'ї.

- Спить, – сухо відповів старий. – Володарю, ласкаво просимо до нашої скоромної обителі, – звернувся він до нас.

- Доброго дня, Інокентію, – Армаріс потиснув старому руку. – Дозвольте представити – моя дружина та Хазяйка Примарного Готелю – Емма.

- Дуже радий знайомству, – посміхнувшись, відповів Інокентій і теж знизав мою руку. – Чув про вас, пані.

- Мені також приємно познайомитися з батьком мого друга, – посміхнулася я.

- Чи можна мені до неї? – обережно спитав Вестор.

- Він ще питає. Іди, чого завмер, немов школяр, – жартівливо відповів Інокентій. – І ви проходите, гості дорогі. Може, чого бажаєте з дороги?

- Спочатку справи, потім обід, – сказав Армаріс та пішов слідом за Хранителем. – Еммо, ходімо. Ти нам потрібна.

- Хлопці, ви що задумали? – стурбувався Інокентій.

- Настав час будити Сплячу Красуню, – відповів демон.

- За п'ять років не розбудили, чого вже…

- А тепер усе змінилося, – тільки й сказав Армаріс та штовхнув двері спальні.

На широкому ліжку спала гарна молода дівчина. Чорне волосся її було розкидане по подушці, щічки злегка рожеві, наче вона недавно вмилася, її груди піднімалися і опускалися в такт дихання. Так й не скажеш, що спить вона вже п'ять років. Вестор сидів поруч та тримав її за руку.

- Рідна моя, – шепотів він. – Настав час прокидатися. Ти дуже мені потрібна.

- Ходімо, – шепнув мені демон і, взявши за руку, підвів до ліжка.

Ми встали позаду та стежили за всім, що відбувалося.

- Поцілуй її, – прошепотів демон.

- Зараз? – здивувався Вестор.

- Звісно, ​​зараз!

Вестор зітхнув та нахилився над дівчиною, легенько торкнувся її губ, але дива не сталося.

- Не допомогло…

- Ти впевнений у своїх почуттях? – знову спитав Армаріс.

- Я за неї життя віддам. Хай краще я помру… Але щоб вона жила та посміхалася.

- Добре, – кивнув демон. І теж підійшов до дівчини. – Вибач, друже, але так потрібно.

Армаріс схилився над дівчиною і теж торкнувся її губ, прошепотів: – Прокидайся, красуне, настав час бути щасливою.

Я бачила, як хмуриться Вестор, та й самій мені було не по собі. Невідане раніше почуття ревнощів та власності кольнуло в грудях. Але я відразу прогнала геть непрохані емоції. Ми рятуємо життя дівчини. А тут, як відомо, всі засоби хороші.