Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

І не давши мені схаменутися, він поцілував мене, так, що знову закружляла голова. Від щастя. Від нескінченного кохання та ніжності, які в ці хвилини виривалися з-під контролю.

У бункер ми повернулися щасливими і окриленими, обійнявшись, і поспішили розповісти друзям про наш новий статус і зустріч із самим Творцем.

- Я знав, що так буде! – вигукнув Едвард. – Від щирого серця вітаю!

- І мої привітання, – приєднався Алекс і потиснув руку Повелителю, потім обійняв мене. – Будьте щасливі!

- Щастя молодій родині, – додав Адріан.

- Армаріс, Еммо, що ж, я дуже радий за вас, – підійшов до нас Вестор.

- Спасибі, друг. І будь готовий завтра вранці. Поїдеш із нами. Настав час і твою проблему вирішити.

- Ти серйозно? – його очі заблищали.

- Так. Я знаю, що робити.

- Дякую! – Вестор обійняв Армаріса.

А потім ми влаштували дружнє гуляння, щоб відзначити таке несподіване, але бажане весілля. Хоча і весіллям це назвати складно. Ні сукні, ні церемонії, тільки незвичайні обручки, подаровані нам кожному окремо задовго до цього дня, наші почуття та бажання, величезне бажання бути разом все життя. Ось і вся премудрість. Але зараз я почувалася щасливою, а всі ці атрибути здавались непотрібною мішурою. Адже насправді все це зовсім не має значення – ні сукня, ні клятви перед десятками гостей, ні пишний стіл та танці до ранку. Найголовніше – те, що всередині. Той вогонь, який спалахує в мені, при одному погляді на демона, то тепло, яке зігріває, коли поруч Армаріс. Ті почуття, які змушують мене жити та дихати. А що ще потрібне? Мені здається, цього цілком достатньо. Я щаслива поряд із ним.