Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

Дехто зі шляхтичів ще оборонявся. Та один за одним вони злітали з коней, збиті повітрулями. У пориві бою Перцеві вдалося ухилитись від чорної тіні, що пролетіла над ним, він ударив шаблею одного з песиголовців, та шабля з глухим подзвоном розламалась навпіл до сталевого наплічника. Перець уламком леза штрикнув песиголовця у груди, але той кинувся на нього і повалив на землю. З лютим гарчанням песиголовець зіскочив з коня і став над шляхтичем. Хижо вишкірившись, він витягнув у себе з грудей уламок шаблі й замахнувся ним, щоб убити Перця. Проте поруч опинився Чорний Ватажок песиголовців на ім’я Ан’їур. Він перехопив руку песиголовця з уламком шаблі і прогарчав:

— Дікону келе кінваніну янкул! Є кісадіну казум!

— Даста хеттанану Ан’їур бакітан! — песиголовець відсахнувся, покірно схилив голову перед ватажком і відкинув непотрібний уламок шаблі.

Перець не зводив з обох переляканого погляду, задкував і спробував відповзти. Краєм ока намагався дивитись на песиголовців і озирався на товаришів: що з ними?! Та тільки й побачив, що його друзі разом із паном Адамом, вже пов’язані та лежать під деревом. Лиш Довбня намагається боронитись, але його вдаряє у груди повітруля, він падає з ніг, песиголовці і його в’яжуть. Песиголовець, якого він щойно поранив, наздогнав Перця, важким молотом притис йому груди. У псюки з рани на грудях просто на одяг Перцеві сочиться густа коричнева кров. Краплі цієї крові пропалюють одяг і починають випалювати шкіру. Шляхтич терпить і не виказує, що йому боляче.

— Рабі лас рабі алл бок! — нахилившись до нього, прогарчав нечестивець в лице.

— Що ти мелеш, потворо! Ніколи не буде так, щоб шляхтич став рабом песиголовця! — сердито відказав Перець.

— Рабі... Ням-ням! — задоволено прогарчав у відповідь песиголовець і зареготав хрипучим гавкотом.

Перець перелякано здригнувся на цей пекельний регіт...

Бранці лежали на землі, пов’язані, мов барани. У них за спинами розпочався кривавий бенкет. Песиголовці пожирали сире м’ясо коней. Руки у них були по лікті у крові і пили вони із золотих чаш, прикрашених коштовним камінням, своє огидне пійло. Воно лилось по їхніх одежах. Між ними стрімкими розмитими тінями сновигали люті повітрулі, та враз усі разом зупинились і сплигнули на землю у вигляді потворних відьом. Песиголовці, котрі побачили це перевтілення, заревіли радісно і зірвалися на ноги. З ревищем і виттям, вони, наче ошалілі від свого пійла, почали витанцьовувати дикий бойовий танок та завели бойову пісню:

— Я золе настела нанталу у банту, бантона наусо на нанту...

А їм відповідали писклявими відьмацькими голосами повітрулі:

— Я смівал сміте ін івсє ік сурим. Я смі вад опєнів огарв х’їосв мід єсим!

Поруч з песиголовцями витанцьовували повітрулі. Бранці ошелешено дивилися на це скажене дійство і чекали своєї долі.

Діти сполохано притулилися один до одного. Так страшно, що боязно й зайвий раз поворушитися.

— Пане Мельнику, — стривоженим голосом поцікавився Петрик, — а що ото вони співали таке страшне?

— Та хіба я ту псячу мову знаю? — знизав плечима старий. — Мабуть, раділи через свою перемогу, проклятущі.

— І тоді що — ніхто не порятувався?! Ніхто-ніхто? — поцікавився Василько.

— Таки ніхто, — зітхнув Мельник. — Марно пані Софія з Христиною чекали з трофеями мисливськими чоловіків. Вже й ніч настала... В порожній залі за великим столом аніхто не бенкетував... Їм було холодно і лячно.

Жінки сиділи за столом у тривожному очікуванні. Прислуга розпалювала вогонь у каміні, але дрова ніяк не розгорялися, і по залу плив їдучий дим від вологих поліняк. Та враз у розчинені двері зайшов, тягнучи лапку, мисливський собака. Він був поранений, наляканий і шукав поглядом підтримки у людей. Христинка кинулась до нього і турботливо почала гладити, оглядати рани. Пес тремтів усім тілом і стиха скавулів.

— Що сталося, маленький, хто тебе так побив? Боже, щоб ти тільки умів говорити і розповісти, куди поділись наші лицарі і батечко! — заголосила дівчина.

І враз пес перестав тремтіти, підняв голову до хазяйки, на собачій морді з’явився лютий вишкір. Пес прогарчав:

— На бакандіда є рабі на маронама я тсуадісі тсі! — гавкотливо зареготав. — Рабі! Ням-ням! — і заходився ритмічно розгойдуватись, наспівуючи: — Я золе настела нанталу у банту, бантона наусо на нанту...

Христина перелякано відсахнулася. Слуга замахнувся на собаку кочергою, але той розвернувся і люто загарчав. Слуга так і закляк на місці. А пес знову повернувся до Христини і прохрипів гавкотючим голосом:

— Дві діжки золота — і ми нікого не з’їмо. Ням-ням. За тиждень чекаємо викуп. Під самим Чорним Лісом. Ме кухуна мінсаку ян сімпа! Як ні, то ми все тут спалимо дотла і всіх візьмемо у полон, щоб зжерти! Рабі ням-ням!

Враз різко крутнувся і вибіг із зали.

Пані Софія, спохопившись, кинула до слуг:

— Ловіть його! Ловіть!

Проте ті зі страху застигли на місці. Мати кинулася до Христини. Дівчина тремтіла від