Казка старого мельника - Сергій Ухачевський
Шляхтичі, спершу схвально загули, а потім вихопили шаблі із піхов, потрясали ними в повітрі та гаркнули, немов їх тут зібралося не десяток, а всі сто:
— Віват пану Адаму! Смерть паскудам лісовим!
...Варто сказати, що пан був людиною доброю. Народ його любив. А особливо шанував пані Софію та панянку Христину — то вже були душі сердечні, що за них молилися, наче за рідних. Кожна бідного обігріє, вдовицю прихистить, нужденного пожаліє. І після цього шляхтянського галасу Христинка не втрималася і попросила батька:
— Таточку, любий, навіщо тобі ті песиголовці? Попроси, пана гетьмана Костянтина, аби військо надіслав.
На що пан Адам розсміявся, а за ним — і шляхтичі:
— Доню! Та гетьман із мене глузуватиме, якщо я попрошу у нього військо заради якихось лісових обірванців! Тим паче гетьман збирається походом на москалів, що нічим не ліпші од песиголовців. А ми швиденько закінчимо з ними і приєднаємося до його милості гетьмана. — І до побратимів звернувся: — Узавтра зраночку, панове, прошу на полювання!
Шляхтичі знову задоволено загули. А Христина повернулась до матері:
— Чує, мамо, моє серце біду. Учитель мій запропав. Може і його песиголовці викрали...
— Не вір, доню, байкам про песиголовців, — заспокоювала її матінка. — То звичайні лісові розбійники бешкетують. Та батько наш з ними швидко покінчить. Його лицарі нічого і нікого не бояться, в усіх битвах з ним побували.
— Не про мене все це, мамо. Тривожно щось...
А пан Адам не вгавав, звертаючись до побратимів:
— А щоб полювання було вдалим, прошу, шановне панство, до столу. Підіймемо чаші з медом на погибель нашим ворогам-песиголовцям! А також москалям і різним бусурманам! Побенкетуємо славно, сили наберемось! Та й потішимо один одного добрими історіями та оповідками!
Шляхтичі всідатися за стіл, а батько підійшов до доньки, поцілував її в чоло, і жартома сказав:
— Моя люба донечко, узавтра на тобі велика відповідальність — бути опорою матері. Чи ж я не вчив тебе їздити верхи, чи ж не вчив стріляти з лука та гармат? Добрий був би з тебе хлопець... та дівчина — ще краща! — І до дружини мовив: — Пані Софіє, низько вклоняюсь вам, моя королівно. Дякую, що приготували для моїх побратимів славну учту, — поцілував, уклонившись, руку дружині та товаришів запросив: — Розпочинаймо, панове!
Коли сів до столу, здійнялись чаші догори... І почався бенкет.
У пана Адама вояки були славні, загартовані у боях і не останні за столом. Охрім Довбня одним ударом чотирьох міг покласти, а коли до діла на бенкеті доходило, то порося міг змегелити мельком. Данило Перець шаблюкою вершника з конем розрубував, а що вже до наїдків був ласий, то ще такого пошукати! І такі — усі десятеро. Хіба їх могли злякати якісь там песиголовці? Їм за вечерею вола з’їсти, як нам соломинку перекусити. Тому стіл угинався від наїдків і напоїв. Слуги тільки встигали виставляти переміну страв. Лилося пиво-мед рікою, лунали бойові пісні та похвальби шляхтичів: як вони будуть рубати голови песиголовцям.
...А на ранок озброєні шляхтичі зібрали прислугу та всілись на коней. Слуги підвели гончаків, котрі так рвались у погоню за здобиччю, що втримати їх на поводі було й годі. Самі слуги озброїлись короткими мисливськими піками, через плечі у них — перекинуті луки з сагайдаками. Шляхетні мисливці поважно опирались на списи, вставлені у стремена. На порозі, закутані у теплі хустки, щулились на ранкову прохолоду Христина та пані Софія. Пан Адам підійшов до них і розцілував на прощання.
— Доню, а що тобі привезти з полювання? — пожартував. — Песиголовця для розваг? Буде тобі підносити палицю, яку ти кидатимеш, — розсміявся, а за ним — шляхтичі. — Чи, може, золота, яке вони зберігають у своїх скринях? Чи чар-зілля якогось чаклунського, щоб тобі усякого шляхтича можна було приворожити?!
— Нічого, таточку, мені не треба, повертайся швидше сам і зі своїм товариством. А ми з матусею простежимо, щоб вам добру вечерю приготували, запросимо музик. І ви з усім шляхетним товариством зможете після полювання гарно розважитись.
— Віват панночці Христині і пані Софії! — крикнув Довбня.
— Віват! — підхопили всі.
Пан Адам ще раз розцілував своїх жінок, заскочив на коня, і вся компанія рвонула чвалом на полювання. Матір з донькою перехрестили їх услід.
Панське полювання — не просто полювання. Це дійство, в якому кожному відведена своя роля, і кожен цю ролю прагне зіграти якнайліпше. По-перше, потрібно мати відповідний вигляд. Тому шляхтичі одягнули на себе найдорожчі шати, слуги запрягли коней у розкішну збрую. Самі одягнулися, наче на гостини до самого гетьмана; вичесали собак, що їхнє хутро аж переливалось у ранкових променях сонця. Уся ця кавалькада вигравала золотом і сріблом, переливалась шовком і оксамитом... А по-друге... А по-друге, на самому полюванні — як пощастить. Можна і доброго оленя вполювати, такого, що про нього потім внукам розповісти не соромно, а можна на такенного вепра натрапити, що і коня позбудешся, і голову загубиш.
Уся ця вишукана кавалькада наближалась до Чорного Лісу.
Ліс перед ними — мов живий, насторожений. Похмурий, мовчазний. Ні пташка не заспіває, ні зашелестить листя, хіба десь загукає сич, закаркає ворона чи трісне гілка, і звук гулкою луною розлетиться лісом...
Мисливці, котрі щойно поспішали, щоб розпочати полювання, враз стишили хід, коні мимоволі сповільнили крок, собаки заходилися сторожко нюхати повітря. Уся валка зробилася настороженою, зосередженою. Так обачно і в’їхали у ліс.
Враз усіх охопив моторошний жах...
