Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

Навіть сам Довбня відчув, що тут щось не так. І сказав панові Адаму:

— Ваша милосте, лячно чомусь мені. Ви ж мене знаєте, я ніколи нічого не боявся, а зараз душа в п’яти йде. Сама по собі. Дико тут якось, не звично, дух чужий...

Пан Перець, що бадьорився і вдавав, ніби йому до всього байдуже, весело гукнув до слуг:

— То дайте Довбні меду, либонь, цієї ночі наш славний шляхтич в хлопській хаті ночував, ось хлопські діти йому і розповіли страшних байок про лісову погань! Набрався страху наш відважний побратим!

Усі розсміялись. Слуга підніс Довбні кухоль меду. Той одним духом перехилив його, втер вуса рукавом. Та тут щось, немов поштовх потужного смерчу, скинуло Довбню з коня і гепнуло ним об землю. Перелякано підібгали хвости та заскавуліли собаки, сполохано заіржали коні, мисливці спантеличено почали оглядатись довкола.

Молодий слуга з вибалушеними очима вказував пальцем на місце, звідки вони щойно в’їхали до лісу, і перелякано залементував:

— Дорога! Де дорога?! Її немає!

Мисливці з подивом роззирнулись і побачили, що вони опинились на невеличкій потворній галявині посеред повалених дерев і корчів, вкритих зеленим слизом. Поміж ними біліють обгризені кістяки великих тварин та людей, на гілки дерев настромлені їхні черепи. А вони щойно заїхали до лісу! Німа пауза тривала не довго. Враз коні вибалушили очі та заходилися рвати повіддя і ставати дибки; собаки панічно заскавучали, позадкували та почали шукати захисту одне в одного і в погоничів. Вершники намагалися втримати коней, які, нажахані, тупотіли копитами на одному місці та не розуміли, куди бігти. Слуги перелякано поводили головами, не знали, що діяти, куди тікати від страху, що на них напосів, а якщо й тікати, то від кого? Похитнувся, струсив головою і звівся Довбня.

Пан Адам, сердито оглянув поле ймовірної битви, опанував себе і взявся керувати невеликим військом. Він вихопив шаблюку і загорлав рішуче:

— Шляхто! До бою! А де ж ті кляті бусурмани, яким ми голови зараз постинаємо?! Де ви, наволоч лісова?! Чи ви гірші од москальської підлоти?! Виходьте битися, пізнайте силу воїнства православного! — і до своїх людей: — З нами, Бог, панове! Нумо, готуйсь!

Стримуючи коней, що продовжували перелякано гарцювати, шляхтичі наготували списи. І налаштувалися прийняти смертельний бій. Так і завмерли в очікуванні нападу. Минала хвилина за хвилиною, та ніхто до них на бій не вийшов. Заворожений Чорний Ліс залишався мовчазним і настороженим.

Пан Адам перевів погляд на Довбню, котрий ніяк не міг прийти до тями:

— Яка мара тебе з коняки скинула? Один лиш кухоль меду — і ти усіх нас так сполошив? Га? Сідай вже на коня!

Довбня струсну головою:

— То, милостивий пане, не мед. Треба забиратися звідсіля. Бо погинемо тут усі.

Перець не припиняв бадьоритись і підбадьорювати інших:

— Ніколи такого ще не було, щоб ми з паном Адамом давали драпака. Порубаємо клятих песиголовців на локшину!

Та враз ліс сповнився тихими жаскими звуками — здалеку долинав посвист холодного вітру. Він наростав, наближався, в ньому прокрадався тупіт некованих коней — глухий, зловісний. Чувся важкий подих. Він перемішувався з фирканням і ця мішанина звуків наближалась, примушувала насторожувати слух і схвильовано битись серця. Ворог вже десь поруч, але нікого й нічого не видно!

Пан Адам виструнчився у сідлі і скомандував до слуг:

— Займайте кругову оборону! Готуйте луки до стрільби! — і до шляхтичів: — Списи до бою! А потім візьмемо їх на шаблі!

Слуги взяли луки, заклали стріли, зготувалися стріляти. Шляхтичі на конях приготували списи, стали колом і прикрили слуг.

І враз у неприродно сповільненому русі, важко розсікаючи повітря, немов із нізвідки, з’явились зловісні вершники на конях, водночас з усіх сторін, намагаючись взяти в оточення мисливців. Їх понад два десятки. Під ними вороні коні, затягнуті у грубі неохайні шкіри замість попон. Самі вершники у чорному дранті, що зловісно розвівається на вітрі. У них на головах великі каптури, з-під яких виглядають вишкірені собачі морди. Вони розмахують в повітрі важкими кам’яними молотами. Поміж ними сновигають темні розмиті тіні, що мчать, мов пекельні вихори. Це — повітрулі.

Пан Адам нарешті побачивши ворога і дав команду:

— Стріляй! — і до вояків: — Списи кидай!

Стріли та списи злетіли в повітря, влучили у песиголовців і глибоко вп’ялися у їхні тіла. Та реакція цих істот була несподіваною — вони беззвучно сіпались тілами, їхні перекошені собачі морди стиха гарчали у відповідь на ці удари, мов на надокучливих мух. Песиголовці на ходу витягали з власної плоті списи, відкидали їх і продовжували дику атаку.

Пан Адам здійняв шаблю і гукнув заклично:

— Вперед, панове, провчимо, клятих нелюдів!

Шляхтичі завзято кинулись на зустріч супостатам. Але їх одного за одним почали скидати із сідел прудкі повітрулі, засліплювати і прибивати до землі. Песиголовці кидались на вояків з важкими молотами, збивали їх і тяжко ранили. Шляхтичі проти них — мов діти.

На галявині слуги виставили короткі піки, за ними заховались перелякані собаки. Погоничі — в паніці, але подітись їм нікуди. Частина песиголовців крізь розбитий стрій шляхтичів прорвалася до них. Собаки розлітались на всі боки від ударів кам’яних обухів. Їх закручували у смерчі лихі повітрулі. Від ударів та вітряних вихорів, безвільно падали на землю спантеличені, оглушені люди. Хтось спробував кинутися навтьоки, але ліс не пускав крізь себе нікого. Зачаровані гілки дерев проштрикували їхній одяг, чіплялися і не давати