Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

у простому міщанському одязі — свитка, штани, заправлені у чоботи, через плече торба з нехитрим пожитком, крокував полем. Видно, що дорога його довга і він втомився — чоботи в пилюці, на чолі виступив піт. Аж ось підійшов до узлісся, задоволено вдихнув свіжу прохолоду лісу і попрямував до нього перепочити. Сів під деревом, заплющив очі і прислухався до співу пташок. Ранок був ясний і свіжий. Дерева вкрилися молодим листям, а земля під деревами — пишним килимом моху. Комашня купалась у променях світла та переливалася золотом. Миколка хвильку нерухомо посидів на цьому килимку, а потім дістав з торбини сопілку і почав награвати сумну мелодію, в яку впліталися пташині переспіви. Мелодія лилась, зачаровувала, вабила.

На узліссі зайченята перестали гратись у свої ігри, завмерли та слухали спів сопілки. У лісі ведмедики припинили борюкатися і теж затихли, заворожені тонкою мелодією...

Він награвав на сопілці сумний наспів, аж раптом почув ­тупіт кінських копит і теленькання дзвоників. Миколка припинив грати, підвів очі і помітив, як по лісовій стежині верхи на білому, мов сніг конику, їхала велична пані. Вона була в мислив­ському вбранні із блискучого зеленого шовку та в оксамитовому зеленому плащі. Її довге золотаве волосся було заплетене у дві тугих коси, а голову прикрашав вінок з лісових квітів. Золотаві джмелики кружляли над ними. І побачив Миколка, що вершниця — красуня, якої світ не бачив. Від несподіванки він розгубився й мимоволі замилувався красою вершниці та припинив гру на сопілці.

Кінь легко ступав стежиною. Сідло на ньому було зі слонової кістки з яскраво-червоним чепраком, попругою із суканого шовку і золотими стременами. Золототкане повіддя було прикрашене срібними брязкальцями, а з кожного пасма кінської гриви звисали срібні дзвіночки. І подумав Миколка, що це сама королівна заблукала у лісах.

Вона ж під’їхала до нього так близько, що дихання коня куйовдило хлопцеві волосся... Кінь нахилив голову нижче і різко невдоволено фиркнув та видихнув юнакові в обличчя тепле повітряя. Миколка отямився, зіскочив на ноги і поштиво вклонився. Вершниця зацікавлено поглянула на нього і мовила:

— Я почула твою гру на сопілці і приїхала послухати...

— Вельможна пані, я не смію тривожити ваш слух такою брутальною музикою...

Вершниця дзвінко розсміялась:

— Ти добре вихований, хлопче. Хто ти? Куди йдеш?

Миколка знову вклонився і відповів:

— Бурсак я, вельможна пані, вивчився в Острозькій академії. Іду, щоб найнятися до ясновельможного пана Адама навчати його доньку мовам іноземним та різним наукам... А ви, мабуть, заблукали, якщо самі їдете цим лісом?

— Ні, не заблукала я. Ліс — то мій дім. Я — Лісова Князівна. Об’їжджаю свої володіння. Гляджу, чи мавки справно тчуть для мене тонке полотно, чи русалки вичісують золото зі свого волосся для моїх прикрас, чи лісовики не розбишакують і збирають для мене дорогоцінне каміння.

Тієї ж миті Миколка зробився наче сам не свій. Він знав, як небезпечно простим людям зустрічатися з лісовими створіннями, але, зачарований красою вершниці, геть забув про обережність і розсудливість.

Вершниця посміхнулася і простягла Миколці руку, щоб він допоміг їй спішитися. Вона легко зіскочила з коника так, що юнакові довелось перехопити її за стан і поволі опустити на землю. Він мимоволі вдихнув запах її волосся, що пахло п’янкими ароматами літнього лісу та хмільного меду, і відчув несамовите захоплення.

Миколка прив’язав коня поводом до гілки дерева, а красуню провів попід руку і посадив під деревом, постеливши їй свою свитку.

— Пограй мені ще, Миколко, — прохала вона. — Мені до вподоби твоя музика.

Юнак взяв сопілку і заграв, вплітаючи у свою мелодію переспіви пташиних пісень. Князівна, сумно похилила голову та заслухалась. Коли мелодія стихла, вона промовила:

— Я хочу тебе нагородити, Миколко, за твою гру. Можеш просити у мене чого душа бажає.

Миколка поклав сопілку у торбу і замислився. Йому не хотілося нічого, здавалося, що зараз у світі існують тільки він, цей ліс і Лісова Князівна в ньому. Він бажав їй прислуговувати, бути поруч і бажав ще чогось... Більшого. Того, що можна отримати тільки один раз у житті. І він випалив:

— Дозволь мені поцілувати тебе, прекрасна Князівно!

Вона розсміялась:

— А хіба, Миколко, ти не знаєш, що буде, коли ти поцілуєш мене? Хіба вас цьому в академії не навчали?! — голос її з кожним словом робився все гучнішим, владнішим і навіть злим: — Тієї ж миті ти опинишся у моїй владі! — заволала вона. — І тоді тобі доведеться прослужити мені цілих сім довгих років!!! Ти готова піти на це, людино?! Сім! Довгих! Років!!!

— Що таке сім років?! Якщо вони — розплата за мій перший цілунок, то нехай! Я охоче розплачуся!

І він припав до вуст Князівни.

Та як тільки людина торкнулася цілунком уст лісового створіння, все навколо почало змінюватись. Романтичне зеленаве узлісся із м’яким килимом моху посохло і зчорніло, дерево, під яким він щойно сидів, розсохлось і розтріскалося, змовкли птахи, зробилося геть похмуро. Із жахом Миколка відсахнувся від Лісової Князівни і побачив, що й вона змінилась. Її одяг вилиняв, посірів, наче попіл. Золотаве волосся потьмяніло, посивіло. Прекрасне юне обличчя зів’яло, вкрилося зморшками і зробилося старечим. Вінок на голові зів’яв і осипався. Миколка із жахом дивився на неї. Йому хотілося бігти геть, але тіло заціпеніло від страху і не слухалося. А Лісова Князівна тільки розреготалась і сказала глузливо старечим грубим голосом:

— Тепер мною не замилуєшся, авжеж, Миколко? Та що вдієш! Ти дав слово. Ти обіцяв служити мені сім довгих років. Той, хто цілує Лісову