Казка старого мельника - Сергій Ухачевський

Наляканий Миколка впав перед нею на коліна і заходився благати помилувати його, молодого і нерозумного. Проте князівна залишалася невблаганною. Вона сміялася до нього своїм беззубим старечим ротом. «Ні, ні — тільки й відповідала вона на всі моління Миколки, — ти просив у мене поцілунок — ти його отримав. Тепер плати. І не барися! Сідай на коня до мене за спину. Нам час у дорогу!» Він озирнувся на коня, та перед ним вже стояв не білий коник зі срібними дзвіночками у гриві... А стара сухоребра шкапа із сумним поглядом. Конячина тяжко зітхнула, поглянула на юнака і винувато відвернулась.

Миколка мусив скоритися долі, сісти на шкапу до Князівни за спину й їхати у невідомість...

Хлопці із розкритими ротами слухали старого, та Сергійко не втримався:

— Дурний той Миколка! Коли з таким поріддям зустрічаєшся, треба дивитися на них примруженими очима, ось так, — показав, як потрібно примружуватися. — І тобі буде видно, старе воно чи молоде, з рогами чи без.

— Як тут примружитися, коли з переляку очі, мов колеса від воза, — зізнався Андрійко. — Я сам би так вибалушився, що очі на лоба полізли б!

Петрик, зіщулившись чи то від страху, чи то від нічної прохолоди та запитав у Мельника:

— А що було далі? Куди вона його завела?

Мельник розгріб дрючком жар у кострищі та відповів:

— Не все одразу, хлоп’ята... Лісова Князівна полонила Миколку та повезла його далеко-далеко, у свою країну. А тим часом у Чорному Лісі та навкруги нього чинилися дивнії діла... Із нього на сéла почали наїжджати песиголовці.

— А хто вони такі, ті песиголовці? — запитав Василько, ледь стримуючи дрижаки.

— Кажуть, що колись, давно-предавно, песиголовці були славними юнаками-воїнами. Та за їхнє златолюбство древній волхв наклав на них прокляття та перетворив юнаків на песиголовців, що живляться сирою плоттю — людською та тваринною, і вигнав їх геть із рідних земель. Так і тиняються песиголовці світом, не знаходять собі місця і мстяться люду праведному за свої кривди. А ще у них багато золота, котре вони збирали сотні років, грабуючи міста і села. Щоб прохарчуватися, вони хапають людей, садовлять їх у клітки та відгодовують, щоб потім з’їсти. Поживи для них не шкодують, годують їх пряниками, горіхами, цукерками. А щоб рід песиголовців не переводився, викрадають дівчат. І як народиться у них хлопець — то або вовкулака, або песиголовець, а як дівчина — то повітруля. А ті повітрулі, — проклятущі бестії — ні страху, ні совісті у них! Гублять люд православний у лісах, горах — де тільки підстережуть!

— А зараз ще десь водяться песиголовці? — стривожено поцікавився Петрик.

Мельник, хитро всміхнувся і загадково відказав:

— Хто зна, хто зна... Може, ще досі блукає якась потвора в наших краях...

Хлопчаки біля вогнища щільніше притулилися один до одного.

А Мельник продовжив:

— Так ось... Часи тоді були непевні. Але що бідному чоловікові — страх, то панові розвага. Саме приїхав у ті краї великий пан Адам зі своєю сім’єю — оглянути власні володіння. Коли почув він про тих песиголовців, то тільки розсміявся. І сказав до своїх вояків...

У мисливській залі палацу було холодно і незатишно. Сірі кам’яні стіни не встигли прогрітися від щойно розпалених камінів. Смолоскипи погано освітлювали залу та кидали миготливе світло на стелю, важкі гобелени на стінах, старовинну зброю, розвішану на них, і на давні лицарські обладунки, розставлені попід стінами зали. Тут вже зібрались вірні товариші пана Адама, котрі чекали господаря, — десяток давніх соратників, з якими він відбув багато славних битв, хвацькі шляхтичі у дорогих шатах із шаблюками на поясах, у шапках, обрамлених соболиним хутром. Слуги метушливо накривали на стіл — глеки з іспанськими та критськими винами, печені поросята під гострими соусами, смажені ковбаси зі струганим хроном, в’ялену оленину, кабанячу печінку з трюфелями, глечики з маслом, хліби, зелень, тарілки з часником та цибулею, каші, киселі, меди...

Аж увійшов до зали сам пан Адам зі своєю дружиною Софією та донькою Христиною. На ньому — гаптований золотом зелений жупан, під ним — вишивана шовкова сорочка, плисові шаровари яскраво-червоного кольору, сап’янові коричневі чоботи. У нього могутні плечі і огрядне черевце, підперезане золототканим перським поясом, а на голові — плисова шапка, облямована дорогим хутром і прикрашена коштовним камінням та пір’ям. Пані Софія і Христина одягнені по-домашньому — в оксамитові сукні зі срібним гаптуванням і горностаєві накидки. У волосся вплетені нитки перлин, а чоло вінчають золоті діадеми у вигляді лаврового вінка.

— А що, панове, — бадьоро повів пан Адам, окинувши поглядом товариство, — хлопи кажуть, завелися тут у них якісь песиголовці.

Шляхта не втрималась, зареготала та один поперед одного почала вигукувати:

— То п’яні москалі заблукали і люд православний лякають! Та ні, браття, то його світлість пан Геркулес Радзівіл собі загуляв, дай йому Боже здоров’ячка! Та й розважається, гуляка старий! Або Мехмет-Гірей заблукав зі своїми бусурманами у лісах наших, та й не знає, як вийти! Щоб вони там і повиздихали, собаки!

Пан Адам на те відказав:

— А чи не влаштувати нам на них полювання? Бо геть страху нагнали на хлопів ті лісовики. Ким би вони не були... То що, влаштуємо собі розвагу, поважне панство?