Казка старого мельника - Сергій Ухачевський
— Ходімо, — охоче погодився Миколка, підняв із землі хмиз, і вони рушили до Князівни.
А коли прийшли, вірний слуга аж не повірив власним очам! Під деревом велично сиділа Князівна. Вона геть помолоділа, виглядала так, як при першій зустрічі з Миколкою. Білий коник теж повернувся до свого попереднього вигляду, вигравав м’язами, гарцював і перебирав на місці ногами. Здавалось, він навіть посміхався до Миколки та радів, що вибрався зі стану старої шкапи. Хлопець від подиву аж випустив з рук хмиз. Лісовик манірно, наче придворний кавалер вклонився Князівні. Миколка й на нього поглянув, та куди й подівся той обірванець, та нечупара, якою бачив його наш герой! На ньому вже був не простий одяг, а блискучі шати пажа. Князівна легко звелася, кивнула головою до лісовика.
Миколка зачаровано сказав своїй господині:
— Ви знову така, як при нашій першій зустрічі.
— Це тому, що мій вірний слуга зробив три добрих справи. Перша — врятував Буркотуна, коли повітруля перекинула його на черепашку, і не попросив за це винагороди. Друга — коли вирішив їхати в мою країну найкоротшою дорогою, щоб я скоріше дісталася додому, а не обрав дорогу легку. І третя добра справа — коли ти знову відмовився від спокус багатством.
— А ще він не побоявся повітрулі, — підказав лісовик. — А міг би. — І пояснив Миколці довірливо: — У нас тут правила прості — робиш добро, отримуєш добро, чиниш зло — зло до тебе злом повертається.
Миколка, наче галантний кавалер, схилив голову перед своєю хазяйкою і сказав:
— Моя господине, я радий, що мої вчинки принесли вам задоволення і повернули вашу молодість. Радий служити вам і надалі...
Князівна посміхнулась і велично промовила, виносячи своє високе рішення:
— Я тебе відпускаю, Миколко, ти більше не мій слуга. Ти виконав свою службу якнайкраще. Тож проси у мене винагороду за свою працю.
— Ви дали мені найкращу винагороду — науку. Не цілувати незнайомих дівчат, говорити правду і чинити добро.
— Це мудра відповідь, достойна молодого шляхтича...
— Але я не шляхтич... я простий бурсак...
Кінь повернув голову до Миколки і здивовано фиркнув йому в обличчя. А Буркотун тільки скептично зауважив:
— Ти ба, який він скромний! Та хіба ж бурсаки в таких одежах ходять?
Миколка оглянув себе — він у дорогому вбранні: синій жупан, розшитий золотом, золоті шаровари, червоні чоботи зі шпорами, при боці — гаманець і невеличкий ніж.
Лісовик аж сплеснув руками:
— Такому паничеві — ще б гарного коня!
На що Князівна зі згодою кивнула і повідомила Миколці:
— Мій кінь тепер твій. Бери його і знай, що це непроста конячка. Вона тебе стрімголов винесе з будь-якої біди і домчить за твоїм бажанням куди тобі треба.
Буркотун підвів коня і подав повід Миколці. Той узяв його. Кінь задоволено фиркнув і зі згодою покивав.
— А як же ви, моя пані, далі мандруватимете? — поцікавився Миколка.
— Ти геть забув, хто я! — розсміялась Князівна. — Я казкова істота, мені належить час і простір... — І наказала Буркотунові: — За мною, мій вірний паже...
— А що ж мені тепер робити? Куди йти? — не міг прийти до тями наш герой.
— Іди туди, куди і йшов. Ти повернешся у свій день, на ту далеку галявину, де ми зустрілись так давно... — лукаво посміхнулась. — А чи недавно? Тепер у тебе є свій шлях. Іди по ньому сміливо туди, де тебе чекають... Пригадуєш, ти повинен навчити панночку наукам та мовам чужоземним...
— І пам’ятай про пищик... — нагадав Буркотун.
Лісовик вклонився Миколці, узяв шлейф плаща Княгині, вони тріумфально зайшли у ліс і мовби розчинились у ньому. Миколка кинувся за ними, але їх і слід прохолов. Хлопець простояв ошелешений якусь хвилю, тоді заскочив на коня, розвернув його і кроком рушив назад. Проте кінь не послухав його, зірвався з місця, і час поплив назад так стрімко, ніби й не було цього всього — Князівни, Буркотуна, мавок, русалок і довгої мандрівки казковою країною... Миколка миттю опинився на галявинці, де доля звела його з Лісовою Князівною... Кінь зупинився і, обурено фиркаючи, оглядався на Миколку, мовляв, досить сидіти на мені, злізай. Той слухняно зіскочив з коня і далі пішов пішки, ведучи свого нового друга за вуздечку...
* * *
Мельник знову задумався, ніби пригадуючи, що було потім. Дітлахи сиділи, зачаровано дивлячись на нього, аж Андрійко запитав:
— А що було з панночкою? Вона дісталася до князя Острозького?
Мельник немов прокинувся від роздумів і відповів:
— Нелегкий був путь у панночки, діточки мої... Не легкий. Вона продовжувала мандрівку незнайомими дорогами. Ніжки її, що не звикли ходити багато пішки, боліли, спину від довгої ходьби ломило, але мусила йти. Від неї залежала не тільки доля рідного батька та його побратимів, а й матері, що залишилася в маєтку. І шлях її був не простим, а небезпечним...
Христина крокувала краєм вузької дороги, дивлячись під ноги. Було страшно одній іти в незнаний світ. Та враз — попереду глухий тупіт некованих коней. Її серденько злякано зіщулилось і збуджено забилось, тіло заціпеніло, і вона завела