Небесний Легіон - Наталія Глушко

Ґрунтова дорога простягалася рівниною, петляючи між безкраїми полями, де вітер грався високою травою, змушуючи її хвилюватися, немов зелене море. На горизонті вдалині виднілися темні смуги лісів, а де-не-де попри дорогу траплялися самотні дерева, під якими можна було заховатися від сонця. Повітря було по-літньому  теплим, сонце не було надто палючим,  теплий вітерець освіжав, розвіюючи волосся подорожніх.

Вершники рухалися спокійно і розмірено,

Ріанель їхала попереду, Лорін трохи відставав.

— Ти завжди така мовчазна? —з обережністю запитав Лорін, мружачись на сонце і трохи нахиляючись уперед, щоб краще сидіти в сідлі. — Я вже думав, що коня слухати цікавіше, ніж тебе.

Ріанель лише глянула через плече, її обличчя залишилося майже кам’яним. Її вороний кінь йшов повільно, хоча  по його вигляду було видно, що ця тварина звикла до швидкості й навантаження.

—Просто насолоджуюсь спокоєм, поки ти мовчиш,— сухо відповіла вона, її голос був  настільки ж рівним, як і її постава в сідлі.

Коні повільно, але впевнено рухалися ґрунтовою дорогою,  здіймаючи копитами  легкий шлейф пилу. Над головою пролетіла зграя птахів, їхні крики були єдиним звуком, який розривав тишу рівнини.

— О, то ти можеш насолоджуватися?— саркастично запитав Лорін, легенько посмикуючи за повіддя свого мишастого  коня.— Думав, твій звичайний стан— це "готовність когось ударити".

Ріанель на мить натягнула повіддя, притримуючи  коня і зупинилася, обернувшись до Лоріна.

— Якщо ти і далі будеш говорити дурниці, то я з радістю підтверджу твої здогадки.

Він лише засміявся і поплескав свого  коня по шиї.

— Тоді поїхали швидше. Хто знає, можливо зустрінемо когось, на кому ти зможеш продемонструвати  свої бойові таланти на ділі.

Ріанель нічого не відповіла, лише пришпорила свого коня,  змушуючи його  перейти на швидкий галоп. Лорін, зробив те саме. Їхні постаті швидко зникли за хмарою пилу, а рівнина знову поринула в тишу.

Через кілька годин швидкої їзди обидва вершники сповільнили темп, щоб дати  коням перепочити. Ельфійка зрівнялася з принцом. Їхали мовчки. Трохи згодом мовчання стало напруженим і дівчина вирішила розрядити обстановку.

— Принце, чого ти поперся до Ельдріджу? Чого тобі в батьковому замку не сидиться? Тобі ж треба державними справами займатися, вивчати закони і зустрічатися з послами, а ти замість виконання своїх королівських обов’язків вбиваєш розбишак  у затхлому трактирі.

—  Ріанель, —  сухо відповів Лорін.— Перестань називати мене принцом, у мене ім’я є. І чому тебе так сильно цікавлять мої справи?  

 —Та цікаво просто, раз ми вже разом подорожуємо, то варто б дізнатися більше.— З посмішкою відповіла дівчина.

—  Скажу зразу, ти мене бісиш. Твоя високомірність не викликає прихильності. Хоча мушу відзначити, ти хороший воїн. І якщо ти змогла стати улюбленицею мейстра  Едраеля, ти достатньо розумна.

— Лоріне—  відповіла дівчина. Ти бачиш тільки те, що хочеш бачити, в принципі як і всі. 

— А що я маю бачити? Зараз я бачу високомірне, злобне стерво, яке спопеляє все на своєму шляху, гнобить слабших і вважає себе центром всесвіту. Ти, знаючи, що я принц, посміла приставити мені клинок до горла. Чи не занадто, дівчинко? 

—  Не занадто, Лоріне. Кожен отримує те, на що заслуговує. Я бачила як на тебе дивилася та простушка. Але ми обоє прекрасно знаємо, хто кому пара.

— Хах, ти приревнувала мене до простолюдинки? Ріанель, то я принц, чи хвіст собачий?

— Які ми грізні. Принц я, чи хвіст собачий…

 Хвостяра...—продовжила вона шлях бурмочучи собі під ніс всякі непристойності, в міру голосно, щоб принц чув, що вона щось говорить, але достатньо тихо, щоб він не міг розібрати, бо як би там не було, а вінценосну особу ображати вголос якось негоже.

— Що ти там бурмочеш?—з посмішкою запитав ельф.

—Не твоє… принцяче діло— фиркнула дівчина.

Лорін, сидячи в сідлі, трохи нахилився вперед, ніби в роздумах, а потім озирнувся на Ріанель з такою посмішкою, яка викликала у дівчини бажання жбурнути в нього щось важке.

— Ну, Ріанель, ти майже змусила мене задуматися: це ревнощі, поганий настрій, чи це твій звичний стан? — промовив він, додаючи свою фірмову єхидну посмішку. — Хоча...— Лорін театрально задумався, підперши рукою підборіддя.— Може, тобі варто бути менш категоричною? Раптом ця «чорнота» має глибоку душу, яку нам не зрозуміти? Хто знає, може  вона стане більше  ніж просто черговою жертвою мого...— він зупинився, підкреслено змахнув рукою перед обличчям,— бездоганного шарму.

Ріанель лише міцніше стиснула повіддя , її кінь нервово захрипів.

— Що, слова закінчилися?— продовжив Лорін, тепер уже дістаючи  дівчину по-повній.— Чи, може, ти розумієш, що твоя ненависть до простолюдинів — це лише проєкція? Можливо, десь глибоко в душі навіть заздриш їм? Заздриш їхній свободі вибору, їхньому бажанню і можливості ризикувати?

Вона повернула голову, з її очей буквально летіли іскри..

— Ще одне слово, принце, — прошипіла вона, стискаючи зуби,— і твоя свобода вибору  закінчиться тут, прямо  посеред цієї дороги.