Небесний Легіон - Наталія Глушко
Як тільки сонячний диск викотився на горизонт, друзі прокинулися, умилися, і, зібравши речі, рушили в дорогу.
Шлях до Делара тягнувся хвилею, мов змія між пологими пагорбами, порослими високою травою. Ранкове повітря було свіже, але досить прохолодне, щоб зіпсувати настрій обом.
— Лоріне, ти впевнений, що знаєш, куди ми їдемо? — запитала Ріанель, щулячись від вітру.
— Звісно, впевнений! Бачиш цей великий камінь? Ось за ним був інший великий камінь, а потім третій. Це називається орієнтуванням, Неллі.
— Ага, дуже надійно, — пробурмотіла вона, але все ж поплелась за ним.
Через годину вони зупинилися на привал біля струмка. Лорін зістрибнув з коня, скинув плащ, зручно вмостився на каменюці й почав розмотувати свої запаси. Ріанель також спішилася. Коні пішли скубти травичку, а дівчина сіла поряд з принцом.
— Хочеш? — запропонував він, показуючи скибку черствого хліба і не надто привабливий шматок несвіжого сиру .
—Твій план нагодувати мене чи отруїти? — Ріанель скептично подивилася на не першої свіжості сир.
— Обидва варіанти. Хоча якщо я виберу другий, мені вдасться добряче зекономити на пайках, — він підморгнув.
—Зараза!—скрикнула ельфійка, і боляче вдарила Лоріна кулаком в плече.
— Ой, боляче, з насмішкою відповів принц на удар Ріанель.
—Переживеш! — зі сміхом відповіла дівчина.
Ріанель замовкла. Їй подобалися ці маленькі перепалки, які допомагали забути про труднощі на шляху. Мандри дійсно були не тільки про красиві пейзажі, пригоди і відкриття, але й про моменти, які можна пізніше згадувати і сміятися, навіть коли все навколо було абсолютно не таким, як планувалося.
— Добре,— сказала вона, покопавшись у своїй сумці — Хтось же має це все планувати. Давай подивимося на мапу, куди точно ми маємо іти. Бо це якась нерозв'язана головоломка.
Лорін, зазвичай впевнений у собі, нахмурився. Зараз він виглядав не так самовпевнено.
— Можливо... я трохи... приблудився. Тільки трішки.
— Трішки? — ріанель підняла брову, і за мить вона вже сміялася.— Лоріне, ти не просто трохи заблукав, ти загубився!
Нуу, я не загубився! — заперечив Лорін.— Я, просто спонтанно змінив курс на більш... маловідомий. Ми все одно ми потрапимо в Делар, навіть якщо шлях буде трохи... нетиповим.
Ріанель все ще посміхалась, але помітила, як на горизонті почали з'являтися темні хмари.
— Напевне, ти правий. І, можливо, ми попадемо туди навіть швидше, ніж планували. Тільки ось, коли ці хмари нас наздоженуть, нам буде непереливки. Адже тут ніде толком заховатися.
Лорін насупився, переводячи погляд на хмари.
Лоріне, у тебе все під контролем? — запитала Ріанель, її погляд серйозно зацікавлений.
— У мене все добре...буде…. якщо не почнеться справжній буревій.
Але на щастя все минулося. Темні хмари розійшлися і небо знову радувало подорожніх своєю неповторною блакиттю.
Повільно, але впевнено на зміну яскравому дню на землю почали опускатися сутінки.
Прощатися з сонцем і спокоєм дороги було не надто приємно, але темрява досить швидко вкривала все навколо. Здавалося, що їм треба буде вирішити ще не одну проблему на цьому шляху. Де переночувати?
Для ночівлі вони обрали великий валун. Лорін постелив на ще теплу землю одну з дорожніх ковдр, а іншою вкрив себе і Ріанель, яка як мале кошеня знову вмостилася біля нього і повільно засинала.
Коли ніч відступила, подорожні прокинулися, умилися водою з однієї з дорожніх фляг і продовжили свій шлях.
Небо було затягнуте хмарами а повітря прохолодним і неприємним.
Лорін і Ріанель і далі продовжували свій шлях верхи. Їхні коні, вже трохи втомлені, але витривалі, повільно долали невеликі підйоми й спуски. Вітер був прохолодним, але сонце зрідка виглядало з-за хмар, додаючи тепла й надії.
— Знаєш,— почав Лорін, стискаючи повіддя,— я вже не раз казав собі: якщо мені доведеться ще раз вирушити в дорогу, я точно візьму карту.
— У тебе вона є. І ти її не читаєш,— нагадала Ріанель, випереджаючи його на кілька кроків. Її кінь рухався легше, ніби відчував, що вершниця впевненіша за свого супутника.
— Карта— це лише рекомендація,— відмахнувся Лорін,— а справжня подорож— це...
— Авантюра? Чергова пригода? — Ріанель знову підняла брову.
— Ні, це шанс на відкриття. От, наприклад, той камінь,— він показав на великий валун пошарпаний вітром, дощем і часом.— Він виглядає так, ніби приховує якусь таємницю.
— Таємниця цього каменю в тому, що ти вже третій раз на нього показуєш, бо ми знову їдемо колом,— сухо зазначила вона, але з ноткою насмішки в голосі.
Дорога нарешті вивела їх на невелику рівнину. Попереду виднілася річка, що виблискувала під сонцем. За річкою виднілися гострі шпилі веж — це був Делар.
— Нарешті,— зітхнула Ріанель.— Ще кілька годин, і ми будемо там.
