Небесний Легіон - Наталія Глушко
Увійшовши до портове міста Делар, Лорін і Ріанель довго розглядалися навкруги, поки врешті не зрозуміли, що орієнтуватися тут — це як намагатися знайти вихід із лабіринту. Вузькі однаковісінькі провулки, заплутані вулички, підозріло схожі будинки й безкінечний гомін створювали відчуття непрохідного хаосу, у якому навіть найдосвідченіші мандрівники могли загубитися.
— Чудово,— пробурмотіла Ріанель, озираючись довкола. — Ми тільки прийшли, а я вже зрозуміла, що тут неможливо нічого знайти.
— Ріанель, ти просто не розумієш краси хаосу,— відповів Лорін, розводячи руками.— У кожному хаосі є свій шарм. От, наприклад, ти чуєш цей запах?
— Запах тухлої риби й каналізації? Так, відчуваю, настільки, що блювати хочеться.
— Ні-ні, не той. Принюхайся,— він підняв голову, втягнув носом повітря, ніби намагався щось вловити.— Це запах пригод.
— Ідіот, — буркнула Ріанель, але не змогла втримати посмішку.
Вони продовжили йти вулицями, поки не натрапили на невеликий базар. Там продавали все— від свіжої і не зовсім риби, до різноманітних магічних амулетів, які, за словами торговців, гарантували успіх у будь-якій справі (хоча виглядали вони як звичайні мушлі і камінці).
— Можливо, варто когось запитати де тут знайти найближчий трактир? — запропонувала Ріанель.
— Це занадто просто. Краще довіримося долі, — відповів Лорін, підморгуючи.
Доля, як виявилося, мала специфічне почуття гумору. Через кілька хвилин вони натрапили на вусатого чоловіка, який виглядав так, ніби востаннє він мився ще при народженні. Він сидів на дерев’яному ящику й попивав щось із глиняного кухля.
— Ви шукаєте місце, де можна поїсти чи шукаєте собі проблеми?— запитав він, ледве поглянувши на них.
— А вони взаємовиключні? — швидко відгукнувся Лорін.
— У Деларі— ні,— відповів чоловік, хрипло засміявшись, оголивши свої жовті зуби — Ідіть до "Зеленого альбатроса". Це місце, де завжди гучно і людно . Не пропустите.
— Звучить заманливо,— кивнула Лінея.— А чи не підкажете дорогу?
— Праворуч, потім ліворуч, потім ще раз праворуч… і потім просто йдіть на шум, — пояснив чоловік, покашлюючи.
Лорін подякував і вони попрямували у вказаному напрямку.
— Праворуч, ліворуч, шум… Цей план звучить як поганенька стратегія.
— Якщо ми заблукаємо, я вб’ю тебе, — сухо сказала Ріанель.
Через п’ятнадцять хвилин і три сварки вони нарешті опинилися перед будівлею над якою висіла дерев’яна вивіска, пошарпана сонцем, вітром, дощем і часом, де облізлими буквами було написано: "Зелений альбатрос".
— Ну, що я казав? Ми знайшли його!— вигукнув Лорін, театрально розкинувши руки.
— Так, завдяки моєму вмінню орієнтуватися, — буркнула Ріанель, оглядаючи будівлю.
— І трохи завдяки моїй харизмі, — додав він.
Перед входом був невеликий натовп: рибалки від яких несло рибою, два явно не тверезі моряки, які вже ледве трималися на ногах, і якийсь підозрілий тип у чорному плащі, що стояв у кутку й пильно дивився на кожного, хто заходив усередину.
— Схоже, тут усе, як нам обіцяли: шумно, брудно й потенційно небезпечно, — сказала Ріанель, витираючи рукоять меча.
— Ідеальне місце для нас,— усміхнувся Лорін. — Заходьмо, Ріанель. Ми вдома.
Переступивши поріг "Зеленого альбатроса", Лорін і Ріанель потрапили в царство шуму, запахів і повного хаосу. Просторий зал був заповнений людьми, які говорили, сміялися й іноді голосно сварилися. У повітрі витав аромат смаженої риби, дешевого алкоголю і немитих людей.
— Ну, Неллі, ти ж відчуваєш? Це атмосфера пригод, — сказав Лорін, розглядаючи зал із цікавістю.
— Якщо це пригоди, то вони пахнуть протухлою рибою й проблемами,— відповіла Ріанель, витираючи руків’я меча.
Уздовж стін стояли довгі дерев’яні лави, на яких сиділи рибалки, моряки й персонажі з таким підозрілим виглядом, що Ріанель автоматично почала вивчати всі потенційні шляхи до втечі. У центрі зали бармен розливав напої з такою швидкістю, ніби змагався з часом, а за стійкою височіли ряди пляшок, кожна з яких виглядала небезпечно по-своєму.
Порівняно з “Зеленим альбатросом”, “Нора хом’яка” виглядала не такою вже і затхлою дірою.
— Лоріне, я вже шкодую, що погодилася на це місце, — пробурчала Ріанель, зупиняючись біля вільного столика.
— Це ти зараз так кажеш, а через годину вже будеш співати пісні з моряками,— відповів Лорін, сідаючи й жестом кличучи когось із персоналу.
Він щойно збирався зробити замовлення, коли з’явилася вона…
Жінка, яка з’явилася перед ними, змусила навіть Лоріна на мить замовкнути. Її зелено-золотаві очі миттєво оцінювали гостей, а зачіска, яка складалася з вибитих пасм, створювала враження, що вона тільки-но повернулася з битви, яку, звісно ж, виграла.
Вона носила довгу зелену сукню, поверх якої був коричневий шкіряний жилет із безліччю кишеньок. Підвіска у вигляді альбатроса на шиї м’яко гойдалася при кожному її русі, немов натякаючи: ця жінка— господарка тут не лише за назвою. В руках вона тримала тютюнову люльку , яка весь час диміла.
— Ласкаво просимо до "Зеленого альбатроса",— промовила вона низьким голосом, який можна було б описати як "спокійний, але небезпечний".
