Небесний Легіон - Наталія Глушко

Коли  Делар нарешті з’явився перед ними у всій своїй середньовічно-фортифікаційній красі, Лорін театрально  витер уявну сльозу.

— Ріанель, це ж найкращий момент у нашій подорожі! Ми пережили довгу дорогу, твоє ниття і розбитий  караван. І ось воно, цивілізація!

— Лоріне, це просто міські ворота,— сухо відповіла Ріанель, але її обличчя все ж відображало радість.

—Ні, це не просто ворота. Це портал до їжі, м’якого ліжка і, якщо доля буде милостивою до нас, ванної з  гарячою водою, — він зробив театральний жест, показуючи на вежі, які здіймалися над воротами.

Ворота, однак, були зачинені, а перед ними тягнулася чималенька черга з бажаючих потрапити в місто. Кінні упряжки, піші мандрівники з клунками, тваринами і дітьми—усі чекали своєї черги, щоб опинитися по інший бук воріт. Було надзвичайно гамірно, люди переговорювалися між собою, хтось сварився, діти плакали, вівці бекали, собаки гавкали. Уся ця катавасія добряче діяла на нерви.

— Чудово, — пробурмотіла Ріанель.— Здається, ми тут надовго. Буде тобі Лоріне і ванна, і їжа, і щось там ще…

— Та це просто дрібниця!  Ми пройдемо цю чергу доволі швидко. Інакше принц я, чи хвіст собачий?

—Хвостяра,—знову повторила Ріанель і важко зітхнула.

Вони підійшли ближче. Біля воріт стояв брамник у брудно-синій уніформі, явно гордий своєю посадою. Він уважно перевіряв документи кожного, хто підходив до нього.

— У вас є документи? — запитав він, коли Лорін і Ріанель опинилися біля входу.

— Документи?— Лорін злегка нахилив голову, як кіт, який тільки-но почув дивний звук, демонструючи пару гострих вух. — Ми ж виглядаємо, як люди, яким не потрібні документи, правда?

— Це не відповідь, усім, і людям, і нелюдям потрібні документи — суворо відповів стражник, витягаючи записник.

— О, документи є, — втрутилася Ріанель, витягаючи з сумки пергамент. Вона простягнула його стражнику.

Той довго вивчав папір, зморщивши лоба.

— Хм… Ріанель Офеліна Ейланон. Літорт Ейланон випадково не ваш батько?

—Випадково мій. Ім’я мого батька може слугувати дозволом на прохід? —доволі зухвало запитала Лінея

—Начебто. —відповів страж. —А як щодо вашого супутника?

—Я принц Лорін Ларандел, син короля Елтінфела Лорандела! —Лорін випрямився, підняв голову і вимовив ці слова так, ніби представляв себе на офіційній зустрічі.

— Ага, а його двоюрідний брат! — З роздратуванням в голосі сказав брамник.

—Я б попросив більше поваги до вінценосної особи. —Лоріна видно зачепили слова людини, яка годується з міського бюджету тим, що перевіряє документи в подорожніх, а веде себе як старший радник короля.

— Гаразд, гостровухі!— перебив їх стражник, злегка роздратований. — Ви або надаєте документи, або повертаєтеся.

— Чудово, — зітхнув Лорін. — Тоді я просто напишу поему про те, як мене, королівську особу  не пустили до міста через бюрократію. Вона називатиметься "Ода воротам і брамнику", або звернуся до місцевих урядовців з проханням відрубати вам голову. —Додав він з посмішкою.

Ріанель знову втрутилася.

— Слухайте, ми мандрівники. Ми йдемо до Делара з важливих справ. Нам потрібні лише нічліг і трохи їжі. Хіба ви не можете зробити виняток? — сказавши це Ріанель поклала в долоню брамника кілька срібняків. 

Стражник довго дивився на них, а потім, схоже, вирішив, що нічого серйознішого за головний біль вони йому не принесуть, тай приємний холодок монет в руці значно пом’якшив ситуацію. 

— Гаразд. Але якщо хтось запитає, то це була "милість стражника Гарольда". Зрозуміли?

— Абсолютно! Милість стражника Гарольда! Це стане легендою, — урочисто сказав Лорін, приклавши руку до серця.

Вони пройшли крізь ворота, і Лорін одразу оглянув вулиці.

— Тепер, Ріанель, перший пункт нашого плану: знайти таверну. Другий— їжу. Третій— баню. І четвертий...

— Спати, — втрутилася вона, зупиняючи його.

— Я хотів сказати "розпитати про цікаві пригоди", але спати— це теж непогано,— визнав Лорін, прямуючи до найближчого закладу, з якого долинав аромат смаженого м’яса.

— Якщо ти знову втягнеш нас у щось, чи будеш світити своїм титулом, то сам розплутуватимешся, — попередила Ріанель, йдучи слідом.

— О, Ріанель, ти мене з собою плутаєш і надто недооцінюєш. Мої авантюри як завжди  бездоганні!

— Як і твої жарти,— буркнула вона. У таверні ти не виглядав таким мерзопакосним.

—А хто тебе просив зі мною пертися?— з насмішкою в голосі відповів хлопець.— Хотіла подорожувати з славетним принцом Лоріном— отримай , підпишись. 

Ріанель вже байдуже махнула рукою.— Ходімо. Бісиш! 

— Стараюся як можу—з посмішкою відповів принц і тримаючи коней за повіддя потопав вслід за Ріанель.