Небесний Легіон - Наталія Глушко

Коли матеріали для багаття були зібрані, Лорін сів навпочіпки, витягнув праву руку вперед і направив долоню в бік купи хмизу. Вже за мить язики вогню весело танцювали між сухими гілками.  Він обвів поглядом їхній імпровізований табір і зітхнув, ніби йому довелося працювати на плантації цілий день.

— Ось і все. Багаття є, атмосфера є, навіть озеро поряд. Залишилось лише одне: здобути м’ясо, щоб це стало справжнім святом життя, — заявив він, розкинувши руки. — Хіба не чудово, Ріанель? Живемо, як справжні романтики.

Ріанель, яка саме перевіряла сідло, навіть не підвела голови.

— Якщо ти думаєш, що їжа сама собою з’явиться, як і твоє почуття відповідальності, то мушу тебе розчарувати. Сире м’ясо бігає по лісі.

Лорін нахилився до вогню і з удаваною серйозністю кивнув:

— Звісно, я міг би піти на полювання, але боюся, що всі місцеві олені розчуляться від мого шарму й самі здадуться. Це просто нечесно.

— Що ж, тоді залишайся тут і розважай багаття своїм шармом, а я тим часом знайду щось їстівне, — відрізала Лінея, пристібаючи ніж до пояса. Її рухи були точними, мов удари меча, і Лорін мимоволі посміхнувся.

— Ти хочеш сказати, що залишиш мене тут одного?— запитав він, широко розплющивши очі. — Як же я витримаю цю самотність? А якщо я зголоднію настільки, що почну їсти власні думки?

Лінея зітхнула, витримуючи паузу, щоб не відповісти різкіше.

— Тоді, може, нарешті отруїшся своїм сарказмом, — буркнула вона й рушила в бік лісу, не озираючись.

Як тільки вона зникла серед дерев, Лорін піднявся й махнув рукою коням.

— Ну, хлопці, ви вільні. Гуляйте, але далеко не йдіть, бо тоді Ріанель точно відріже мені голову… Хм, або не голову,— промовив він, ніби до старих друзів, випускаючи коней пастися біля озера.

Після цього він, знявши сорочку, підійшов до берега й примружився, дивлячись на воду.

— Чудовий день для того, щоб не робити нічого корисного,— сказав він сам до себе, стрибаючи у воду з таким шумом, що всі риби, мабуть, утекли за кілометр.

Незабаром Ріанель повернулася з добрячою тушкою кролика. Кинувши його під ноги Лорінові вона нахилилася в демонстративному реверансі, розкинувши руки в сторони.

—О, Ваша королівська величносте, можливо ви  опуститеся до рівня простого смертного і освіжуєте цього кролика, поки ваша недостойна служниця покупається?

Лорін, який в цей час пив воду з дорожньої фляги мало не подавився, закриваючи рот рукою зі сміхом відповів:

—Ого, дивіться, хто тут в пір’я вбрався… Скільки злоби, скільки сарказму! Ух! Бадьорить! — Лорін голосно розсміявся у відповідь на ельфійчине блюзнірство.

Ріанель скорчила найогиднішу мармизу, яка тільки могла вдатися на її красивому і витонченому обличчі, фиркнула і пішла до берега озера, знімаючи з себе дорожній одяг.

Лорін, підняв кролика, витягнув срібний клинок, гострий, як його язик і заходився знімати шкіру з бідолашної тварини.

Поки принц працював, Ріанель вже скупалася і сіла біля вогню, щоб підсохнути.

Лорін вже розчленував тушку, натер її сіллю і спеціями, мішечок з якими він завжди возив в своїй дорожній сумці і заходився його підсмажувати.

—Як водичка? Не замерзла від твоєї холодної люті? — з єхидною посмішкою запитав ельф.

—Якщо вся риба не виздихала від твого плоского гумору, то від моєї люті точно ніщо не замерзне! —з таким же єхидством відповіла Ріанель.

—Ріанель, Неллі, ти колись лопнеш від своєї злості. Будь спокійна і смиренна. Тобі ще зі мною до Ельдріджу їхати. Можливо мій неперевершений шарм так зачарує тебе, що ти жити без мене не зможеш —ледве стримуючи сміх сказав принц.

Лорін навіть не встиг опам’ятатися, як Лінея з усієї сили заїхала йому кулаком в ніс.

—Ай, це боляче! — закриваючи обличчя рукою сказав Лорін. —Важкий у тебе кулак. Майже такий же важкий, як і характер.

—Тобі мало? — з вдаваною цікавістю запитала дівчина. —Якщо мало, я можу повторити. І ще раз назви мене Неллі, пошкодуєш!

—Та ні, дякую, достатньо. Злюка ти!

Лорін витер рукавом кров, що цюркотіла з розбитого носа.

—Відьма! Ти знаєш, я думав перестати тебе діставати, але зараз ти попала, маленька. Я буду діставати тебе настільки, що ти втомишся мене бити! — вже зі сміхом промовив Лорін.

На цей раз Ріанель також розсміялася і штовхнула Лоріна в траву. Той впав, але встиг вхопити її за руку. Вони разом покотилися вниз до берега і мало не попадали в воду. З гучним реготом обоє підвелися і повернулися назад до багаття, де нарешті підсмажилася їхня здобич. Лорін дістав з торби хліб і шмат сиру, який їм зібрала в дорогу Лідія і почали трапезу.

—Смачного злючка,—сказав Лорін, відламуючи лапку від засмаженої тушки.

—І тобі смачного, дивись не подавись — так само з посмішкою відповіла дівчина.

Вечеря виявилася напрочуд смачною. Обоє подорожніх були втомлені і голодні.

Ніч опустилася на верхівки дерев, а згодом і на землю, вкриваючи все навколо темним покривалом. В повітрі витав запах нічних квітів, смаженого м’яса і свіжого вечірнього бризу. Кругом була тиша, лише зрідка потріскували дрова в багатті, подекуди було чути звуки цвіркунів, крики пугача і кумкання жаб. Повітря ставало дедалі прохолоднішим.