Мандри убивці - Робін Хобб

— То, — сказала дівчина, втомившись від мого мовчання, — як ти став вівчарем?

— Мої батьки померли. Все успадкувала сестра. Вона ніколи особливо мною не переймалася, і от я тут.

— Ну й сука! — люто випалила вона.

Я набрав повні груди повітря, аби захистити свою вигадану сестру, а тоді збагнув, що так розмова лише затягнеться. Намагався вигадати якусь роботу для себе, але вівці та інші тварини спокійно паслися просто перед нами. Годі сподіватися, що невдовзі до табору почнуть повертатися люди. Цьому завадить таверна та нові співрозмовники, яким можна розповісти про дні нашої подорожі.

Нарешті я послався на голод і встав, щоб зібрати каміння, а тоді сухі кізяки та хмиз для вогнища. Тассін наполягла, що готуватиме вона. Насправді я голодним не був, але дівчина їла з великим апетитом і добре нагодувала мене з подорожніх запасів лялькарів. Ще запарила чай, а потім ми сиділи при вогні та повільно пили його з важких червоних глиняних кухликів.

Якимсь чином мовчання перетворилося з ніякового на дружнє. Добре було сидіти та дивитися, як хтось інший готує страву. Спершу вона торохтіла, питаючись, чи люблю я певні прянощі й чи роблю собі міцний чай, та насправді не слухала відповідей. Сприйнявши моє мовчання за своєрідне схвалення, почала розповідати про себе інтимніші речі. Майже з розпачем розповідала про дні, проведені за навчанням та вправлянням у тому, чого вона не хотіла вчитися і в чому вправлятися. З неохочим захопленням згадала, скільки сил віддають науці інші лялькарі, про їхній ентузіазм, якого вона не могла з ними поділити. Голос Тассін затих, і вона глянула на мене жалібними очима. Не було потреби пояснювати, наскільки самотньою почувалася. Перевела розмову на легші теми, дрібні прикрощі, яких зазнавала, їжу, якої не любила, про те, що від одного з лялькарів завжди тхне застарілим потом, а одна жінка завжди нагадує їй про її репліку щипком.

Навіть її скарги були на свій лад приємними. Наповнювали мої думки розказаними нею банальностями, тож я не міг зосередитися на більших проблемах. Бути з нею — це в певному сенсі, як бути з вовком. Тассін була зосереджена на теперішньому, цій трапезі, цьому вечорі, не думала ні про що інше. Від міркувань про це мої думки помандрували до Нічноокого. Я тихо шукав його. Міг його відчути, десь, живого, але мало чого поза тим. Може, нас розділяла надто велика відстань, може, він був надто зайнятим своїм новим життям. Хай якою була причина, його свідомість не була такою відкритою для мене, як колись. Мабуть, він просто дедалі більше пристосовувався до звичаїв своєї зграї. Я намагався радіти з того, що він знайшов для себе таке життя, — з численними товаришами і, можливо, самицею-парою.

— Про що ти думаєш? — спитала Тассін.

Промовила це так м’яко, що я, не задумуючись, відповів, усе ще дивлячись у вогонь:

— Що інколи тільки почуваєшся самотнішим, довідавшись про інших, — друзів, рідню, в яких усе добре.

Вона стенула плечима.

— Я намагаюся не думати про них. Мій фермер, мабуть, знайшов іншу дівчину, чиї батьки погодилися почекати на викуп за наречену. А щодо моєї матері, то підозрюю, що без мене в неї кращі перспективи. Не була настільки старою, щоб не могла піймати іншого чоловіка. — Потяглася дивно котячим рухом, тоді повернула голову, глянула мені в обличчя і додала: — Нема сенсу говорити про те, що далеко й чого не можеш дістати. Це тільки зробить тебе нещасним. Тішся тим, що можеш мати зараз.

Зненацька наші очі зустрілися. Значення її слів годі було з чимось переплутати. На якусь мить я був шокований. Нас і так розділяла невелика відстань, а тут вона ще схилилася в мій бік. Поклала обидві долоні мені на щоки. Її дотик був ніжним. Зсунула хустку з мого волосся, обома руками відкинула його назад, відкривши обличчя. Зазирнула мені в очі, кінчиком язика облизнула мої губи. Провела долонями мені по обличчі, по шиї, до рамен. Я був причарований, наче миша, що дивиться на змію. Ще більше схилилася та поцілувала мене, своїми вустами розтуляючи мої. Від неї пахло солодким кадилом.

Я зажадав її з раптовістю, яка мене приголомшила. Не самої Тассін, а жінки, ніжності, близькості. Мене охопила пристрасть, але це ще не все. Це було як голод Скіллу, що поглинає людину, вимагаючи близькості та повного зв’язку зі світом. Я був невимовно втомлений самотністю. Притис її до себе так різко, аж вона зітхнула від несподіванки. Поцілував так, наче прагнув проковтнути й цим зменшити свою самотність. Тут ми опинилися на землі. Вона тихенько й задоволено постогнувала, та раптом вперлася рукою мені в груди.

— Зупинися на хвилинку, — шикнула. — Просто почекай. Піді мною якийсь камінь. І я не можу зіпсувати вбрання, дай мені свій плащ, розстелити.

Я жадібно дивився, як Тассін стелить мій плащ на землі біля вогнища. Лягла на нього, поплескала долонею біля себе, запрошуючи мене.

— Ну? Повертаєшся? — кокетливо спитала вона. Тоді розпуснішим тоном додала: — Хай-но я покажу все, що можу для тебе зробити.

Провела долонею собі по сорочці, по грудях, пропонуючи й мені зробити те саме.

Якби вона цього не сказала, якби ми взагалі не зупинялися, якби вона просто глянула на мене з плаща… але її пропозиція та манери раптом стали неприйнятними. Уся ілюзія ніжності та близькості розвіялася, на зміну їй прийшов виклик, який інший борець міг мені кинути на площі тренувань із киями. Я не кращий за жодного іншого мужчину. Я не хотів про це думати, не хотів ні про що міркувати. Прагнув просто кинутися на неї, погасити в ній свій жар, а натомість почув, як питаю:

— Що, коли через мене в тебе буде дитина?

— Ох, — Тассін легко засміялася, наче ніколи про таке не думала. — То можеш зі мною побратися і викупити мене з науки в майстра Делла. Або ні, — додала, побачивши, як змінилося моє обличчя. — Дитина не така велика, її не так складно позбутися, як думають чоловіки. Кілька срібняків за потрібне зілля… але ми не мусимо просто зараз про це думати. Навіщо перейматися тим, що може ніколи й не трапитися?

Справді, навіщо? Я глянув на неї, жадаючи її з усією жадобою моїх самотніх місяців, коли не знав жодної тілесної близькості. Та я знав, що той глибший голод — прагнення товариства і розуміння — вона втамує не краще, ніж це зуміє зробити кожен мужчина, власними руками. Я поволі похитав головою — більше сам собі, ніж їй. Тассін грайливо посміхнулася і простягла до мене руку.

— Ні, — я промовив це слово тихо. Вона глянула на мене так недовірливо, що я ледь не розсміявся. — Це не був добрий задум, — додав я і, почувши ці слова, сказані вголос, зрозумів, що так воно й є.

У цьому не було нічого високого, ідей про вічну вірність Моллі чи сорому, що я вже залишив одну жінку вагітною, змусивши її самотньо народжувати дитину. Я знав ці почуття, та не вони спали мені на думку. Я відчував усередині себе пустку, яка