Мандри убивці - Робін Хобб
— Давай, давай, ще трошки, ще трішечки, давай, молодець, а кого це ми маємо, хто це?
Потім дитина опинилася в його руках, голівка в одній складеній мозолястій долоні, друга долоня підтримувала маленьке скручене тільце, а Барріч зненацька сів на підлогу. Мав здивований вигляд, наче зроду нічого такого не бачив. Раніше я чув жіночі розмови про це, тож сподівався годин крику та калюж крові. Але на цій дитині було лише трішки крові. Малятко дивилося на Барріча спокійними блакитними очима. Сіра пуповина, що звисала йому з живота, здавалася товстою і грубою як порівняти з маленькими ручками та ніжками. Все мовчало, тільки Моллі тяжко дихала. Тоді вона зажадала:
— З ним усе гаразд? — Її голос дрижав. — Щось не так? Чого він не плаче?
— Усе з нею гаразд, — м’яко відповів Барріч. — Усе з нею гаразд. Вона така гарнесенька, то чого б їй плакати?
Він довго мовчав, приголомшений чоловік. Нарешті неохоче поклав маля на простелене покривало, відігнув ріжок, щоб прикрити.
— Маєш іще дещо зробити, дівчино, а тоді вже закінчимо, — хрипко сказав він Моллі.
Незабаром посадив її у крісло біля каміна, закутав у покривало, щоб не застудилася. Трохи повагався, тоді перерізав пуповину запоясним ножем, загорнув дитину в чисте полотно та вручив її Моллі. Та негайно ж розповила немовля. Доки Барріч прибирав кімнату, Моллі вивчила кожен дюйм донечки, ахала над її блискучим чорним волоссячком, делікатними вушками, малесенькими пальчиками рук і ніг та їхніми ідеальними нігтиками. Потім те саме зробив Барріч, тримаючи дитину та відвернувшись, щоб Моллі могла змінити просяклу потом нічну сорочку на свіжу. Дивився дуже пильно. Я ніколи не бачив, щоб він із такою напругою оглядав лошатко чи цуценя.
— Матимеш лоб Чівелрі, — тихо сказав він дитині. Усміхнувся їй, одним пальцем торкнувся щічки. Вона повернула голівку в бік дотику.
Моллі знову сіла на своє місце біля вогню, і Барріч віддав їй дитину, але примостився навпочіпки біля крісла, коли вона приклала немовля до грудей. Дитині знадобилося кілька спроб, щоб відшукати і піймати сосок, коли ж нарешті почала смоктати, Барріч полегшено зітхнув. З цього я зрозумів: йому перехопило подих від страху, що дівчинка не схоче ссати. Моллі дивилася лише на маля, та я зауважив, як Барріч підняв руки, щоб протерти обличчя й очі, і ці руки дрижали. Усміхнувся, і такої посмішки я теж досі в нього не бачив.
Моллі підвела на нього очі, а її обличчя було як ранкова зоря.
— Зроби мені чашку чаю, прошу, — тихо сказала вона, а Барріч кивнув, по-дурному щирячись.
Я виринув зі сну за кілька годин перед світанком, спершу не знаючи, коли перейшов від мрій до дійсності. Зрозумів, що мої очі розплющені і що я дивлюся на місяць. Годі описати мої тодішні почуття. Та поволі думки сформувалися, і я зрозумів, чого в попередніх Скілл-снах бачив Барріча. Це все пояснювало. Я бачив його очима Моллі. Він увесь цей час був із Моллі, дбав про неї. Вона була тим другом, якому він пішов допомагати, жінкою, якій могла придатися чоловіча сила. Він був там із нею, коли я був самотнім. Зненацька в мені хвилею піднявся гнів. Чого він не прийшов до мене і не сказав, що Моллі носить мою дитину? Та я швидко вгамував цей порив, зненацька зрозумівши, що він, може, й намагався це зробити. Чогось же повертався до хатки? Тут я замислився, що він подумав, заставши її покинутою. Що всі його найгірші побоювання стосовно мене справдилися? Що я здичавів і ніколи не повернуся?
Та я повернувся. Раптово, наче розчахнулися якісь двері, я зрозумів, що можу це зробити. Насправді ніщо не стояло між мною і Моллі. В її житті не було іншого чоловіка, а тільки наше дитя. Несподівано я усміхнувся сам до себе. Не дозволю такій дрібниці, як моя смерть, стати між нами. Що таке смерть порівняно з життям, яке з нами ділитиме дитина? Я піду до неї і все поясню, цього разу скажу все, і цього разу вона зрозуміє та пробачить мені, бо між нами більше не буде жодної таємниці.
Я не вагався. Сів у темряві, підібрав клунка, що був мені за подушку, і рушив. Униз рікою куди легше, ніж угору. Я мав кілька срібняків, вистачить за місце на якомусь судні, а як гроші скінчаться, зароблю на проїзд. Синя була повільною рікою, та, тільки-но мину Турлейк, мене понесе бистра течія Оленячої ріки. Додому, до Моллі та нашої донечки.
Йди до мене.
Я зупинився. Це не Веріті скіллив мені. Я знав це. Воно вийшло з мене, то був слід, залишений раптовим і могутнім скілленням. Я не сумнівався: якби він знав, чого я мушу повертатися додому, наказав би мені поспішати, не турбуватися ним, бо з ним усе гаразд. І взагалі все гаразд. Мені потрібно просто йти далі.
Крок за кроком, освітленою місяцем дорогою. З кожним ступанням, з кожним ударом серця я чув у своїх думках слова.
Йди до мене. Йди до мене.
Не можу, — переконував я. — Не піду, — стояв на своєму.
Йшов далі. Намагався думати лише про Моллі, лише про мою донечку. Треба її назвати. Моллі, напевне, встигне дати їй ім’я, доки я туди дійду.
Йди до мене.
Нам доведеться відразу ж побратися. У якомусь сільці знайду місцевого Свідка. Барріч поручиться, що я підкидьок, не маю жодного родича, якого Свідок міг би пам’ятати. Скажу, що мене звати Новачком. Дивне ім’я, та я чув ще дивніші й міг прожити з ним до кінця віку. Імена, колись такі для мене важливі, більше не мали значення. Називайте мене хоч Кінським Кізяком, тільки б я міг жити з Моллі та моєю донечкою.
Йди до мене.
Я мушу знайти роботу, однаково яку. Раптом я вирішив, що срібняки в моєму гаманці занадто важливі, щоб їх витрачати, що мені доведеться заробити на всю дорогу додому. А коли вже туди дістануся, як зароблятиму на життя? До чого я годжуся? Я сердито відкинув цю думку. Щось знайду, щось вигадаю. Буду добрим чоловіком, добрим батьком. Їм нічого не бракуватиме.
Йди до мене.
Мої кроки ставали дедалі повільнішими. Тепер я стояв на невисокому пагорбі й дивився на дорогу переді мною. У прирічковому місті досі світилися вогні. Досить спуститися туди і знайти баржу, що пливе рікою вниз і в якій знайдеться місце для ненавченого помічника. Це й усе. Просто йди далі.
Тоді я не розумів, чому не можу це зробити. Ступив був уперед, спотикнувся, світ закрутився довкола мене, і я впав навколішки. Не міг повернутися. Мусив далі йти до Веріті. Я й досі цього не розумію і не можу пояснити. Стояв на пагорбі навколішках, дивився на місто, достеменно знаючи, чого прагну всім серцем. І не міг цього зробити. Ніщо мене не затримувало, ніхто не здіймав на мене руки чи меча і не наказував повертати назад. Тільки тихий, але наполегливий голос бився у моїх думках. «Йди до мене, йди до мене, йди до мене».
І я не міг зробити інакше.
Я не міг звеліти своєму серцю, щоб воно перестало битися, не міг перестати дихати й померти. Так само я не міг не зважати на цей заклик. Стояв сам, уночі, задихаючись під владою волі іншого чоловіка. Якась моя частка, що зберегла тверезий
