Мандри убивці - Робін Хобб

глузд, сказала: от бачиш, як воно для них. Для Вілла та решти членів групи, яким Гален Скіллом укарбував вір­ність Регалові. Це не змусило їх забути, що вони мають іншого короля, не змусило повірити, що чинять правильно. Вони просто не мали вибору. А покоління тому те саме трапилося з Галеном, якому силою нав’язано фанатичну вірність моєму батькові. Веріті казав мені, що ця вірність була Скілл-укарбованою, що Чівелрі зробив це, коли вони всі троє ледь вийшли з хлоп’ячого віку. Це трапилося, коли той розгнівався на Галена за якийсь його жорстокий вчинок стосовно Веріті. Акт помсти старшого брата за кривду молодшого. Заподіяний у гніві, випадково, навіть без повного розуміння, що таке можливо. Веріті казав мені, що Чівелрі шкодував через цей вчинок і відвернув би його, якби міг. Чи Гален колись усвідомив, що з ним зроблено? Чи це пояснювало його фанатичну ненависть до мене, чи було це перенесенням на сина гніву, якого він не міг відчувати до Чівелрі, мого батька?

Я намагався підвестися, але це мені не вдавалося. Поволі опустився на землю, посеред освітленої місяцем дороги, тоді безпорадно сів. Це не мало жодного значення. Ніщо не мало жодного значення, крім того, що я мав кохану, мав дитину і не міг піти до них. Більше не міг іти до них, як не міг ді­статися нічного неба і зняти з нього місяць. Я здалеку дивився на ріку, вона чорно виблискувала в місячному світлі, збрижена, як черепиця. Ріка, що могла забрати мене додому, але не зробила цього, бо затятості моєї волі так і не вистачило, щоб зламати той наказ у моїх думках. Я глянув на місяць.

— Баррічу, — вголос благав я, наче він міг почути. — Ох, Баррічу, дбай про них, пильнуй, щоб з ними нічого не трапилося, захищай їх як власну сім’ю. Доки я не зможу прийти до них.

Не пам’ятаю, як я повернувся до загороди чи як укладався спати. Та настав ранок, а коли я розплющив очі, то саме там і був. Лежав, дивлячись на блакитне небесне склепіння, ненавидячи власне життя. Між мною та небом постав Кріс і глянув на мене згори вниз.

— Краще тобі встати, — сказав він мені, а тоді, зиркнувши пильніше, зауважив: — У тебе червоні очі. Ти що, мав пляшку, якою не поділився?

— Мені нічим ділитися, — відповів йому лаконічно. Незграбно підвівся. У голові в мене калатало.

Я міркував, яке ім’я дасть доньці Моллі. Мабуть, квіткове. Лілія чи щось таке. Роуз Троянда. Меріголд Нагідка. А як я сам назвав би її? Це неістотно.

Я геть перестав думати. Кілька наступних днів робив, що мені казано. Робив це добре й ретельно, не відволікаючись на власні думки. Десь у мене всередині шалів у своїй камері буйний в’язень, але я вирішив нічого про це не знати. Натомість гнав овець. Їв зранку, їв увечері. На ніч лягав, зранку вставав. І гнав овець. Ішов позаду них у куряві фургонів, коней і самих овець, куряві, що товстим шаром осідала на моїх віях та шкірі, висушуючи мені горло, і ні про що не думав. І без думок знав, що кожен крок наближає мене до Веріті. Говорив я так мало, що навіть Кріса втомило моє товариство, бо він ніяк не міг спровокувати мене на суперечку. Я гнав овець так самовіддано, наче був найкращим пастушим псом, який будь-коли жив. Коли вночі лягав спати, навіть не бачив снів.

А для всіх інших життя йшло своїм ходом. Господиня каравану добре нас вела, ми подорожували щасливо й без пригод. Уся невигода зводилася до пилу, малої кількості води та нечастого попасання, але ми вже звикли приймати це все як частину дороги. Увечері, коли овець зігнано й влаштовано, їжу приготовано і спожито, починали вправлятися лялькарі. Вони грали три п’єси і, здається, хотіли довести їх до досконалості, перш ніж дістануться Синього озера. Часом тільки рухали маріонетками та виголошували їхні діалоги, але інколи розставляли все: світильники, сцену, декорації — і, вдягнені у чисті білі накидки, що мали означати їхню невидимість, проганяли весь репертуар. Майстер був суворим, його ремінь — завжди напоготові, навіть своєму підмайстрові не шкодував удару чи двох, коли вважав, що той їх заслужив. Один рядок із неправильною інтонацією, один порух руки маріонетки, що не збігався з наказом майстра Делла, — і от він уже між акторами та шмагає їх ременем. Навіть якби я мав бажання розважитися виставою, це повністю відбивало всіляку охоту. Тим-то я волів відійти та сидіти, дивлячись на овець, доки інші спостерігали за виставою.

Менестрелька, миловидна жінка, звана Старлінг Шпачок, часто складала мені компанію. Та навряд чи їй потрібне було моє товариство. Причина радше полягала в тому, що ми достатньо віддалялися від табору, тож вона могла сидіти і вправлятися з власними піснями й арфою, осторонь від нескінченних репетицій та плачів покараних учнів. А може, йшлося про те, що я походив з герцогства Бак і міг зрозуміти, чого їй бракувало, коли вона тихо говорила про квиління чайок та блакитне небо над морем після бурі. Жінка була типовою бакійкою, темноокою та темноволосою, на зріст не вища, ніж мені по плече. Вдягалася скромно: вузькі сині штани й туніка. У вухах мала дірки для сережок, але не носила ні їх, ні жодного персня на пальці. Сідала поблизу мене і співала, а її пальці бігали по струнах арфи. Добре було знову почути бакійський акцент і знайомі пісні Прибережних герцогств. Інколи вона щось мені казала. Це не була розмова. Говорила сама до себе в нічній темряві, а я був досить близько, щоб її почути. Так деякі люди розмовляють з улюбленим псом. Тож я дізнався, що вона була одною з менестрелів у маленькому бакійському замку, де мені ніколи не доводилося бувати. Господарем замку був дрібний шляхтич, чийого імені я ніколи не чув. Утім, надто пізно було перейматися хоч незнаною місцевістю, хоч невідомим іменем: не існувало вже ні замку, ні його господаря — все змели і спалили червоні кораблі. Старлінг вижила, та втратила і дах над головою, і покровителя, для якого могла співати. Тож сама рушила в дорогу, вирішивши зайти вглиб суходолу так далеко, щоб ніколи не бачити жодного корабля, байдуже, якого він кольору. Я міг зрозуміти такий порив. Відходячи, вона рятувала Бак для себе самої — як спогад про те, що було колись.

Смерть наблизилася до неї настільки, що торкнулася її кінчиками крил, а вона не збиралася вмирати такою, як була, — незнаною менестрелькою дрібного шляхтича. Ні, вона прагнула здобути славу й гучне ім’я, стати свідком якоїсь події та скласти про неї пісню, яку співатимуть довгі роки. Тоді вона стане безсмертною: її пам’ятатимуть, доки співатимуть ту пісню. Здавалося б, що вона мала більші шанси стати свідком такої події, зоставшись на узбережжі, де палала війна. Але, наче у відповідь на моє непромовлене запитання, Старлінг запевнила мене, що хоче стати свідком чогось такого, де всі свідки зостануться живими. До того ж, як ти бачив одну битву, то бачив їх усі. У крові вона не вбачала нічого особливо музичного. Я погодився з цим, кивнувши головою.

— Ах. Ото ж я й подумала, що ти більше скидаєшся на вояка,